На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 8

Через це, коли Національний союз, готуючись до протигетьманського повстання, запропонував Болбачанові, котрий на той час командував усією дивізією, взяти участь у цій акції, Болбачан охоче погодився.

Майже одночасно з повстанням січових стрільців Коновальця в Білій Церкві Болбачан зняв повстання в Харкові й Полтаві. Його Дивізія, швидко поповнюючись добровольцями, перетворилась у корпус і проводила успішні воєнні операції на Лівобережжі, розпросторившись на заході до станції Гребінки й на сході до міста Сум.

Ці операції проходили в складних і несприятливих умовах, коли на півдні активно виступив не тільки проти гетьманату, а й проти утвореної вже Директорії УНР Махно й самочинно діяли різні загони з невиразним політичним спрямованням, а водночас перейшла демаркаційну лінію Червона армія, розпочавши наступ на Чернігів, Суми й Харків. Головний отаман військ УНР Петлюра, не бажаючи розпочинати війну з радянською Росією, наказав телеграфно Болбачанові вступити в мирні переговори з командуванням червоних частин, що наступали на Суми й Харків, на що Болбачан відповів: "З більшовиками я можу розмовляти тільки зброєю".

Важко сказати, хто в тій ситуації мав рацію, але, безперечно, за непослухом Болбачана крилась не тільки ненависть людини правих поглядів до більшовиків взагалі, а й зневага військового фахівця до колишнього журналіста без усякої військової освіти, якого хвилі революції винесли на пост Головного отамана військ УНР.

Під тиском переважних ворожих сил Запорізький корпус Болбачана мусив з боями уступатись із Лівобережжя. Під час перебування корпусу в Кременчуці Болбачана знято з командування корпусом і полишено без нового призначення. Неслухняний полковник опинився в Станіславі на Західній Україні і змушений був байдикувати в станіславських кав’ярнях, коли на фронтах точилась запекла війна з червоними й поляками і так потрібні були досвідчені бойові командири…

Хтось із командного оточення Петлюри вказав на таку ненормальність становища Болбачана, коли почався літній наступ армії УНР, і Петлюра запропонував Болбачанові їхати до Італії приймати там українських вояків-полонених з часів Першої світової війни. Це дивне призначення з багатьма нерозв’язаними проблемами Болбачан сприйняв як бажання керівних кіл УНР позбутись його на Україні, одначе погодився на нього, лиш попросив дозволу попрощатися з своїм Запорізьким корпусом, що на той час бився під Проскуровом.

Козаки й старшини Запорізького корпусу з ентузіазмом зустріли свого улюбленого командира, але Болбачана раптом арештувала спеціально послана частина, і його віддано під військовий суд за змову з українським поміщиком Шрагом та ще кількома правими політиками, котрі, спираючись на Запорізький корпус, мали вчинити державний переворот, скинути соціалістичний уряд УНР, що складався тоді з українських соціал-демократів та соціалістів-революціонерів, і створити тверду владу правої орієнтації. Слідство й суд відбулись навдивовижу вельми швидко, і засудженого Болбачана без зайвих зволікань розстріляно на станції Балин неподалеку від Кам’янця.

Не берусь вирішувати, наскільки серйозна була змова Болбачана та й чи була вона взагалі. Безперечно, Болбачана, людину правих поглядів, не могла задовольняти безпорадна діяльність тодіщрього уряду УНР, "соціалістичність" якого не раз підкреслював у своїх виступах Петлюра; нема сумніву й у тому, що Болбачан таїв глибоку образу на Петлюру за свою вимушену бездіяльність у Станіславі, а нове ефемерне призначення тільки підсипало солі на незагоєну душевну рану, проте мені здається, що Болбачан був досить розумний, щоб не бачити в усякій спробі державного перевороту серед тодішнього безголів’я страшну небезпеку для української державності, яка зовсім недавно мало не зазнала цілковитого краху.

Так чи так, а розстріл Болбачана свідчив про великий брак державного розуму в тодішніх діячів УНР і воднораз продемонстрував нашу кляту національну рису — прагнення до самознищення, котра так дошкульно проявилась через багато років у боротьбі бандерівців з мельниківцями.

Ходили чутки, що дружина члена Директорії Макаренка намагалась урятувати Болбачана й кинулась просити про це Петлюру, але той саме в цей час спішно виїхав на фронт, що дало підстави припускати, ніби Петлюра, подібно до Пилата, вмиває руки в ганебній судовій розправі з Болбачаном. Подейкували також, що й судді, котрі поквапно ухвалили Болбачанові смертний вирок, складалися з полтавських судових фахівців "малоросів", для яких український патріотизм Болбачана був украй антипатичний.

Оповідали, що розстріляли Болбачана вже в божевільному стані: бідолаха не міг сприйняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української військової влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…

Пархоменко вже міцно спав, а я ще довго не міг склепити очі, вражений його розповіддю про фатальний кінець Болбачана. Переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…

Вранці Пархоменко спитав мене:

— Так що — може, влаштуєшся знову в нашому міністерстві? Я поговорю з Тимошенком, який тепер керує фінансовим департаментом замість Чирка, і він охоче візьме тебе.

Чи ж я пройшов через стільки небезпек із Києва до Кам’янця тільки для того, щоб знову, як торік, підшивати канцелярські папери у фінансовому департаменті й спати не в своїй кімнаті на Кузнечній, а на горішній полиці третьокласного пасажирського вагона міністерства шляхів? Але торік я служив у фінансовому департаменті, щоб заробляти на прожиття й учитись; тепер же вчитись далі неможливо через часте перекочовування міністерств УНР з місця на місце, і я відповів Пархоменкові:

— Та ні, я таки, мабуть, знову вступлю до війська.

Козаче, позір май, коли ти любиш рідний край!

Ці слова я взяв із вірша Миколи Вороного, написаного в урочисті дні вступу війська Директорії до Києва після перемоги над білими офіцерами — останніми оборонцями Скоропадського. Слово "позір" узято з галицької військової термінології, що означає в команді української армії слово "струнко!". Мабуть, Микола Вороний узяв це галицьке слово, широко вживане в січовому стрілецтві, як поняття дисциплінованості й відданості своєму військовому обов’язку, чим так визначились саме січові стрільці.

Якщо мені не бракувало любові до рідного краю, зате бракувало охоти до військової служби та муштри, котру я незлюбив ще з часів "воєнного строя" в двох останніх класах гімназії. Але — позір май, коли ти любиш рідний край! Це спонукало мене торік кинути університетське навчання й піти самоохотою до війська; це ж саме підказало мені й тепер зголоситись до кам’янецького коменданта міста, тим більше, що мій вік був саме призовний і не до лиця було мені, прикриваючись посадою в міністерстві, уникати свого військового обов’язку.

Побачивши моє студентське посвідчення, комендант одразу написав мені призначення до Житомирської юнацької школи. Це вкрай не подобалось мені, бо означало, що я надовго зв’яжу свою долю з військом, стану в дальшому не філологом або істориком, а військовим фахівцем навіть тоді, коли вже мине небезпека для суверенності України. Але сперечатися з комендантом не випадало, тим більше в цей день, коли всі були піднесені телеграмою, що Жмеринку здобуто й українське військо переможно підступає до Вінниці.

З комендантським призначенням я подався пішки до села Смотрич, що лежало за шістнадцять кілометрів від Кам’янця, — там тимчасово перебувала Житомирська юнацька школа. Десь пополудні я вже був там.

Ця єдина, що заціліла після всіх злигоднів, юнацька школа мала три відділи — піхотний, кінний і гарматний. Мене, за моїм бажанням, зараховано до сотні з піхотного відділу. Контингент школи складався переважно з юнаків-житомирців, але, крім них, було чимало приблудних юнаків з інших, розбитих у боях, шкіл і таких випадкових елементів, як я. Загалом же склад юнаків щодо загального розвитку й рівня попередньої освіти був досить строкатий. У якійсь сотні піхотного відділу вчився тут і майбутній видатний поет Володимир Сосюра, якого я тоді ще не знав; впадав у очі й дебелий юнак-чех, котрий погано говорив по-українському, зате досконало знав мотив і слова латинською мовою якогось сатиричного хоралу з порнографічним підтекстом, якого навчив співати юнаків своєї сотні в хвилини дозвілля; вирізнялись із загальної маси юнацтва колишній студент Київського українського університету симпатичний Величківський і замріяний, ніжний як дівчина житомирець Яблонський. Ці два одразу зблизились зі мною, намагаючись усяко Допомогти мені перший час у побутових справах, коли в мене не було ні своєї ложки, ні казанка, ні шинелі. Вони поклали мене на ніч спати між собою на сіні в клуні, бо вся школа містилась по селянських хатах. У клуні відбувались і лекції без усяких наочних приладь, хоч як важко було обійтись без грифельної дошки під час вивчення траєкторії або фортифікації. Взагалі школа мала перейти до Кам’янця на постійне стале мешкання, а поки що в Смотричі два євреї-кравці невтомно шили для юнаків нову уніформу. Вона складалась із френча з відкотним коміром, на якому були сині петлиці з білим кантом, та галіфе й кашкета англійського зразка з синьою околичкою.

Рано-вранці сотні виходили в поле на муштру й гімнастичні вправи, що складались переважно із стрибків у довжину та через "кобилу". Марширування супроводжувалось неодмінно співом якоїсь похідної пісні, і співати мали всі, незважаючи на наявність слуху чи голосу. Я сплохував у перший же день, не знаючи слів юнацької пісні, і сотник, що йшов поряд із сотнею, гримнув на мене:

— Ей, ти, сині штани, чому не співаєш? Співай!

Я не був ще обмундирований і йшов у своїх синіх київських штанях, а сотник ще не встиг запам’ятати мого прізвища. Довелось сяк-так підспівувати:

Бистра вода, бистра вода

Береженьки зносить,

Молодий козак, молодий козак

Полковника просить…

Звісно, прикро, коли тобі "тикають" і, замість прізвища, гукають "сині штани", але — позір май, коли ти любиш рідний край…

Увечері кожного дня юнаки шикувались на сільському майдані до перевірки й молитви.