На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 5

У двох із них явно інтелігентні обличчя, а в одного я бачу на грудях френча кругленький значок з написом "Не ридай, а добувай!". Таких значків багато продавалось у Києві за української влади.

— Та що там крутити! — кажу я, перебиваючи Галине бурмотіння.

— Ми — українські студенти, що втекли від більшовиків з Києва.

Галя жахається: чи я не збожеволів, ляпаючи одверто про нас незнайомим людям у військовому? Вона, безперечно, не помітила рятівного маленького значка. Але обличчя низенького враз прояснюється, і він приязно каже:

— Отак треба було б одразу сказати, а не плутати назви сіл, яких ви не знаєте!

До нашої фури підходять інші військові й починають розпитувати про Київ, Вінницю, про становище в тих селах, через які ми проїхали.

Галя вже отямилась, радісно всміхнулась і докладно відповідає на всі запитання.

— Вибачте, а хто ж ви такі? — не втерпів я, щоб не спитати.

— Ми передовий загін української армії, — рекомендується низенький і незабаром пускає нас з миром. Коли фура рушає, він каже на прощання, жартома погрожуючи Галі вказівцем:

— А ви, панно, будьте надалі обережнішою, щоб не спіткала вас доля Жені Кпепачівської…

Розпитувати про долю Жені, яку Галя добре знає, пізно, і Галя сама до себе каже замислено:

— Невже бідна Женя піймалась? Тиждень тому вона мала повернутися з Кам’янця… — І на Галине обличчя лягає тінь смутку.

Сонце вже підіймається до зеніту й починає добряче припікати, коли ми, без усяких пригод і тривог, під’їжджаємо до станції Сербинівці. Це, власне, прифронтова смуга, бо на схід є тільки одна станція Комарівці, за якою точиться вже кілька днів бій за Жмеринку, важливий залізничний, а через те й стратегічний вузол. Відтіля чути артилерійську канонаду, що долинає сюди далеко виразніше, ніж позавчора ранком у Вінниці. Але в самих Сербинівцях тихо, і мало що нагадує про війну. Лиш на колії попихкує невеликий панцирний паротяг з двома запанцированими вагонами, що прибули сюди з-під Жмеринки по боєприпас. Біля паротяга сидить на коні козак у шапці з довгим червоним шликом і розмовляє про щось із літнім машиністом у кашкеті з військовою жовто-блакитною кокардою, котрий висунувся з віконечка паротяга. Зовсім мирна ідилія — вершник на стародавньому коні і вершник новітнього металевого коня, що не боїться ні шаблі, ні кулі. Мирну ідилію доповнює галицький стрілець в австрійському однострої, який сидить без зброї на фурі й поганяє двох конячок кудись від станції в поле.

Коло маленького станційного перону стоїть пасажирський поїзд, складений із хоч і пошарпаних, та все ж пасажирських, а не товарних вагонів. Таки правду сказав Саранча: від Сербинівців уже почався пасажирський рух на захід — до Проскурова, куди нам і треба.

Прощаємося наспіх з мовчазним фурманом, котрий щасливо Довіз нас сюди. Шкода, що нема чим віддячити дядькові, окрім радянських "метеликів", котрі на території УНР не ходять, та хай йому віддячать за нас Бог і Україна, бо чуємо з перону другий дзвінок і біжимо встигнути вскочити у якийсь вагон.

Хоч у вагоні ми й знаходимо місця, але тут досить-таки людно, і я не можу зійти з дива — куди й по що їдуть люди в такий неспокійний час. Військові, міщани, селяни, навіть один молодий піп із срібним хрестом на грудях. Ну, хай військові: воєнний час, і кому ж, як не їм, їхати в прифронтовій смузі, а іншим — чого? До Проскурова — по сіль, сірники та мануфактуру, яких нема на селі? Отже й тут, виходить, — "спекулянти" завелись, цебто звичайні перекупки, котрі в Цей непевний час, коли так часто змінюються влади, воліють більше вдаватись до натурального обміну, чи, як кажуть селяни, до "минжі", ніж до грошового торгу?

Я розглядаю військових. Одяг на них строкатий: старі, злинялі гімнастерки, приношені френчі, а одного, мабуть, старшину я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві. Така ж строкатість і на головах: шапки з шликами, захисного кольору старі кашкети з жовто-блакитними кокардами — цією єдиною ознакою, що це вояки української армії, а в одного — металевий французький шолом з намальованим жовтою й синьою фарбами тризубом. Видати, кепські справи в українського інтендантства, де нового вбрання чортма, а старе слід би вже викинути на смітник. Далебі, частини робітничо-селянської Червоної армії, які я не раз бачив у Києві, далеко краще екіпіровані, ніж вояки "дрібнобуржуазної" Української Народної Республіки!

У вагон увіходить усатий, статечний кондуктор з компостером у руці.

— Ваші квитки, панове добродії! — каже він густим басом, що знає собі ціну. Пасажири дістають квитки й подають поважному представникові української залізниці. У мене й Галі квитків нема, але нас це не турбує: їдемо ж бо українською залізницею, та ще й в українських справах.

— Ваші квитки, панове? Як це так — не маєте квитків? Це вам не совдепія, щоб на дурничку їздити державною залізницею!

— Розумієте, товаришу… — хоче пояснити наше становище Галя, але кондуктора аж пересмикнуло від слова "товариш".

— Який я "товариш"?! "Товариші" були та повтікали й більше сюди не вернуться! — гримає він на весь вагон і, обернувшись до попереднього відділка, гукає: — Ей, хто там є з військових, щоб спровадити цих "товаришів" до коменданта в Проскурові?

Відтіля виходить дебелий козарлюга з рушницею й питає кондуктора:

— Оцих?

— Цих, цих! — киває головою кондуктор і йде далі, задоволений, що виконав своє призначення й піймав двох "червоних зайців".

— Ідіть на моє місце, а я тут сяду, — каже до молодиці козак і вмощується поруч мене, ставлячи між колінами рушницю й недобрим поглядом спідлоба позираючи на нас.

Я починаю пояснювати козакові, що слово "товариш" — давнє українське слово, яким користувались ще запорожці, котрі казали "пане товаришу", "панове товариство", і ми, студенти, так звертаємось один до одного, але мої докази мало впливають на нього, бо слово "товариш" викликає в нього таку ж підозру, як у Києві звернення "пан добродій". Зайшов такий час, коли звичайні людські слова стають матеріалом для обвинувачення.

— У комендатурі розберуться, що й до чого, — уриває він мою красномовність і замовкає до самого Проскурова.

Я й Галя привернули до себе увагу всього вагона: всі з цікавістю дивляться на нас, дехто підходить аж з дальнього кінця вагона, щоб глянути на тих, котрих "спіймали". І я ні в кого не бачу співчуття до нас.

Напружені Галині нерви, що попустили були всі гальма, не витримують: очі зволожились, на них виступають сльози, а далі Галя голосно плаче, і її плач переходить у розпачливе ридання. Ще б пак: перейти вдало всі небезпечні рубікони і опинитись на своїй території під вартою! Таки — під вартою, бо суворий козак не спускає з нас очей на всіх станціях, де поїзд спиняється. Цьому бувалому в бувальцях воякові незрозумілий плач від образи, навпаки, він сприймає рясні Галині сльози як пізнє каяття запроданої більшовикам душі, шЬ чекає тепер на заслужену тяжку розплату, і через те, коли поїзд спинився в Проскурові, він наказує нам іти з ним та не тікати, бо "пристрелить як собак".

Кондуктор стоїть на пероні біля виходу з вагона і, коли козак, виставивши наперед рушницю, веде нас повз нього, він переможно дивиться, певний, що в комендатурі нам воздадуть за правилом — "катюзі по заслузі".

У вокзальній комендатурі козак здає нас молоденькому комендантові у білій полотняній гімнастерці з синім тризубом на лівому рукаві й каже:

— Ці двоє щось дуже товаришкували у вагоні і їхали без квитків…

Комендант киває головою і відпускає козака. Це, видати, справжній комендант — старшина, а не просто національно свідомий студент, як я торік у Мелітополі. Біля нього стоїть другий страшина у вицвілому френчі й читає наші студентські посвідчення та мою посвідку з Укрцентрагу, яку я теж зважив за потрібне показати. Прочитавши напис на печатці "Украинская Социалистическая Советская Республика", він морщиться і з огидою промовляє:

— Сифилистическая советская республика!

Галя показала на дні своєї торби нелегальну кореспонденцію, на яку молоденький комендант тільки глянув і схвально кивнув головою: мабуть, йому не первина спроваджувати й приймати дівчат з таким небезпечним багажем.

— Ну, тепер ми вже вільні? — питає Галя, усміхнувшись крізь сльози від недавньої образи.

— Розуміється, вільні! — усміхається комендант. — Я випишу вам перепустки й дам квитки до самого Кам’янця, щоб знову часом не трапилась така прикрість… Не дивуйтесь, панно: людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціалістів-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом "соціалізм" — так його спаплюжили більшовики!.. До речі, чи ви знаєте, що сталось у Жмеринці тиждень тому з Женею Клепачівською?

— Що? Кажіть! Це моя подруга, — враз похопилась Галя.

І комендант оповідає, як тиждень тому загинула Женя в Жмеринці. Її затримали чекісти на пероні вокзалу. Простецький, такий же, як і в Галі, зовнішній вигляд, з такою ж торбинкою в руці, спочатку ніби розвіяв у чекістів підозру, і вони пустили Женю. Але, пройшовши кілька кроків, Женя обернулась назад, і це вирішило її сумну долю. Женю взяли в ЧК, відкіля вона вже не вийшла…

— Це розповіла наша людина, яка бачила здалека цю трагедію, пробралась манівцями, як і ви, з Жмеринки до нас і принесла цю сумну звістку… — важко зітхнув комендант.

— Уявляю, що з нею робили в ЧК!.. — зажурено промовила Галя, низько схиливши голову.

— Це навіть важко уявити, бо більшовики перевершили своєю жорстокістю всіх своїх попередників. Це вони показали ще в Кругах, — сказав категорично комендант, з вигляду, видати, не жорстока людина, але не без бравади додав: — Ну, та й ми тепер з ними не панькаємось! За Женю вони ще заплатять нам не один раз!

Безперечно, мені жаль Женю Клепачівську, хоч я ніколи не бачив її в житті, але подібних до неї знаю. Такою ж є і Галя, з якою мене зв’язала триденна небезпечна мандрівка, але мені стає ніяково від останніх слів коменданта, і я мимоволі думаю: невже демократичній українській владі треба бути такою ж жорстокою, як її вороги? Ні, мені не хотілось би, щоб симпатичний проскурівський молоденький комендант обернувся на ката, ставив би зловлених більшовицьких агентів до стінки й з насолодою помсти розстрілював би їх впритул…

Сучасні читачі цих рядків подумають про мене по-різному: одні скажуть — "м’якотілий інтелігент і безхребетник, через яких ми в ті вирішальні роки не здобули незалежності"; інші, поміркованіші, скажуть — він (цебто я) в той жорстокий час не пройнявся жорстокістю і лишився таким, яким пустила його природа у великий життєвий тираж…

Не беруся тепер судити, на чиєму боці правда, — може, мали рацію ті й ті, знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі.