На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 2

Борис Давидів до вступу як доброволець у 2-й Запорізький полк, яким командував тоді ще підполковник Петро Болбачан, був студентом Харківського університету, студіював природничі науки на фізико-математичному факультеті. Становище військового з ’єднання підполковника Болбачана, проти якого рішуче виступало німецьке командування, дедалі ускладнювалося… Студентам-доб-ровольцям старші командири порадили вертатися до студій. Тепер Борис Давидів продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Київського університету. Водночас, заробляючи на хліб, працював у Міністерстві шляхів. Завдяки перемозі військ Директорії гетьманщина перестала існувати 14 грудня 1918 р. Відновлено Українську Народну Республіку. Але почалася друга війна з більшовиками. Українські війська 5 лютого 1919 р. залишили Київ. Через короткий час Директорія опинилася аж у Кам’янці-Подільсько-му. Українські війська, оточені більшовиками, білогвардійцями, поляками, контролювали всього кілька повітів Поділля. Українській Народній Республіці загрожувало цілковите падіння, а відтак — прощавай тоді, незалежність і українська державність. І обдарований студент Борис Давидів, який, усвідомивши себе українцем, понад усе любив рідну Вітчизну та її свободу, вирішує знову братися за зброю. Віднайдені (написані) спогади й починаються з того, як двоє юних українських борців пробираються до Кам’янця-Подільського…

(Віднайдений машинописний оригінал починається з 26 стор.)

… не повинен бачити, що на подвір’я господи, яка править за перевалочний пункт особам, котрі потай пробиваються з Києва до Кам’янця, зайшли незнайомі люди. Тут сувора конспірація!

Ми пройшли, мабуть, з півкілометра, поки Галя не завернула на вузеньку стежку, що вивела нас на город, а далі й у садок. Я ледве одривав очі від пишного картоплинного бадилля й гудини з гладенькими огірками — тої невибагливої простої краси, по якій я так стужився, живучи у великих містах.

У садку Галя наказала мені присісти між високими рожами в цвіту й тихо чекати на неї, а сама, сховавши трохи віддалік у кущі свою торбинку, тихо, як кішка, пройшла в хату.

Нарешті я опинився на самоті, милуючись різноколірними рожинами, блакитним небом і тишею. А втім, у цій лагідній тиші чулася десь із півдня, мов приглушений гуркіт весняного грому, далека артилерійська канонада. То десь під Жмеринкою знову почався перерваний на ніч бій і тепер присувається до сумирної зараз Вінниці… Хто зна, чиї то били гармати — українські чи більшовицькі, але мені нараз так захотілось спокою, коли не чути стрілянини, не ллється людська кров, не чути стогону поранених і ніщо не порушує гармонії миру, злагоди й краси, якими сповнена була довколишня природа. Та якби ж то!..

Хвилин через п’ятнадцять прийшла Галя й, прихопивши свою торбинку, сказала, що можна заходити до хати: все гаразд.

Галя познайомила мене з господарем, коротко сказавши йому: "Мій товариш", — і цього було досить, щоб господар, не розпитуючи мене, хто я такий і чого мені треба по той бік фронту, потиснув мою руку й запросив сідати. Це був літній серйозний чоловік, з вигляду або вчитель початкової школи, або дрібний конторник. Говорив він тихо, хоч, крім нас, у приміщенні нікого не було, і важко було сказати, чи він удівець, чи й досі парубкує, чи просто вислав свою дружину на час нашої розмови кудись із хати.

— Так от, загальне становище на сьогодні таке, — почав він свою інформацію, присівши й сам до столу. — Наше військо обходить Жмеринку, і бої точаться вже під Браїловом. За кілька днів Жмеринка впаде, хоч туди раз у раз підкидають нові сили, зняті з інших фронтів. Три дні тому на сході від Вінниці чулась рушнична та кулеметна стрілянина; як потім виявилось, то пробивалась якась повстанська група на з’єднання з нашою армією. Взагалі повстання спалахують скрізь, де побували більшовики й спробували стягати з селян свою "развьорстку". Кілометрів за двадцять п’ять на захід від Вінниці більшовиків уже нема: їх позганяв відтіля отаман Саранча, що стоїть на чолі селянського загону, проте у самій Вінниці ще є досить їхнього війська, але почуває воно себе дуже непевно. Ну, а тепер вам треба спочити після дороги, але перше поснідаємо.

Господар приніс глечик молока, нарізав хліба, засмажив на кухні яєшню, і я, після вчорашнього вимушеного напихання себе будь-чим, з смаком попоїв нормальної простої їжі, не відстаючи від Галі, яка вчора, мабуть, цілий день постилась, адже наїдки в її торбі були призначені для камуфляжу, а не споживання.

— А тепер спіть досхочу, бо попереду ще велика вам дорога, а я піду до міста — дізнаюсь про новини, — сказав господар, ведучи нас до суміжної кімнати, де поклав Галю на ліжку, а мені постелив на тапчані, щільно причинив за собою двері й зник.

От тепер, звільнившись від постійної внутрішньої напруги й почуваючи себе в затишній тихій кімнаті цілком безпечно, я враз відчув страшенну втому й миттю заснув.

Прокинувся я далеко по полудні, коли Галя, злегка причепурившись, пішла до суміжної кімнати, де господар ставив на стіл скромний, але поживний обід.

— У місті дуже напружене становище, бо на фронті, з усього видно, в них кепські справи. Евакуюються установи, на вулицях багатьох перехожих спиняють і перевіряють документи, на виходах з міста стоять застави, тож вийти просто на Літинський шлях — неможливо, — розповів господар, доївши борщ, і перед тим, як узятись за гречану кашу, трохи подумав і додав: — Ви переночуєте в мене ніч, а на світанку я перевезу вас своїм човником через Буг; там пройдете яку версту лугом, вийдете на Літинський шлях і отак обминете всі застави. У Літині їх уже нема, але на шляху треба бути дуже обережними.

Ніби жива наочна ілюстрація до сказаного, вуличкою повз хату промчав кудись заклопотаний вершник, і господар поспішно сказав:

— У разі чого — ви двоюрідні брат і сестра, мої родичі, що приїхали з Києва за провізією. На тому твердо й стійте. А вашу торбинку, — сказав господар, повертаючись до Галі, — я вже сховав між дровами.

Проте все обійшлось гаразд, лише ввечері прибігла сусідка позичити сірників, з якими стало сутужно у Вінниці, але ми перейшли на той час у суміжну кімнату, бо нині, як каже господар, не можна покладатись на щирість навіть своїх сусідів.

Перед тим як покласти нас спати, господар, щоб розважити нас, розповів про деякі чутки, які повзуть тепер по Вінниці.

— Подейкують, що знаменитого Боженка вже нема: загинув десь на Волині. Але не в бою його забито, а просто дуба дав з перепою, бо дуже любив чолов’яга чарку. Поховали його поспіхом у якомусь селі на майдані, бо почався наступ нашої армії, а як тільки не стало в селі більшовиків, тамтешні дядьки розкопали могилу, витягли Боженків труп і викинули за село собакам на розтерзання… Ну й штукар же був той Боженко! Навесні, коли він прийшов зі своїми таращанцями до Вінниці, то витворяв тут таке, що навіть командири інших більшовицьких частин, що прибули з Росії, тільки головами похитували, дивлячись на Боженкові коники… З такою вдачею Боженко був би цілком до пари Махнові, а тримався чогось Щорса. Кажуть, ніби цей таки стримував таращанського батька, бо інакше він зі своїми шибайголовами весь світ догори ногами поставив би…

— Я таки забалакався з вами, — похопився господар, глянувши на дзигарі, що стиха цокотіли на стіні, відмірюючи час. — На добраніч! Завтра рано збуджу вас, — і він вийшов із кімнати десь переспати й собі.

Рано-вранці, коли сонце кинуло перше проміння на тихоплинну воду Бугу, господар перевіз нас на протилежний берег, побажав щасливої дороги й мерщій поспішив назад, щоб, бува, хто не побачив його на річці.

За ніч на траву впала роса, і довелось до колін закасати холоші й скинути взуття, щоб не забрьохатись, ідучи навпростець лугом. Ми довго йшли і тільки там, де почались поля достиглої пшениці, а позаду ледве майоріли вдалині вінницькі будівлі, вийшли на широкий Літинський шлях, обсаджений з обох боків старими липами.

На шляху нікого не було, однак через якийсь час з бічного путівця вийшов цілий ярчак дівчат та молодиць, що попрямували теж у літинському напрямі. Це було на руку нам, і Галя одразу ж приєдналась до гурту, але я з обережності пішов другим боком узбіччя.

Безжурні дівчата завели якоїсь веселої пісні, і отак безтурботно ми пройшли верст зо три, коли назустріч нам заторохтів віз, запряжений, як і скрізь на Поділлі, двокінь, а на возі, раді, що їдуть від фронту, а не на фронт, сиділо п’ятеро нервоноармійців. На мене й мою студентську тужурку вони не звернули анінайменшої уваги, повернувшись усі до дівчат, а один із них жартома навів на них свою рушницю. Дівчата урвали пісню й заверещали, червоноармійці зареготали, і віз помчав далі.

Після цієї зустрічі дівчатам більше не співалось, і через версту ми увійшли в якесь сільце, переділене шляхом на дві частини.

Посередині села озброєний вершник зліз з коня й став пильно обмацувати воза якогось дядька, що мимрив щось до насупленого вояки на своє виправдання й, видимо, благав пустити його душу на покаяння. Це врятувало мене, бо я сквапно замішався між жінками, і, поки увага вершника була зосереджена на селянському возі та його хазяїнові, ми тихенько обминули небезпеку.

Ми пройшли уже від Вінниці верст з двадцять і не натрапляли ні на кого, та ось за версту, де кінчались придорожні липи, стало видно величеньке село. За рівчаком селяни складали в копи скошену пшеницю і, зайняті роботою, не звертали на перехожих уваги. Та нам з Галею треба було розпитатись. Ми присіли на горбочку край рівчака і переждали, поки наші подорожні відійдуть подалі. Тут перший узяв слово я:

— Чи є у селі військові?

Літній селянин зизом глянув на мене й, не одриваючись від роботи, невдоволено буркнув:

-Є.

— А які саме — більшовики чи які інші?

— А хто його знає, нам до них діла нема, — ухильно відповів дядько, навчений з гіркого досвіду інших не розпатякувати з незнайомою людиною, щоб не заплатити за це своїм життям.

— Жиди й москалі є між ними? — допитувався я, і дядько, кинувши роботу, уважно оглянув мене й вже лагідніше відповів:

— Є, та ще й чимало.

Жінки теж кинули роботу, приглядаючись до нас, а одна підійшла ближче й сказала:

— Вони тільки в нашому селі й держаться ще, а там далі і духу їхнього нема.

— Там далі скрізь, — додала, підходячи ближче, якась молодиця. — Саранча так наполохав їх, що вони й ступити за село бояться.

Тепер картина була ясна: в село нам не можна потикатись.

— А як нам обійти ваше село? — спитала Галя, і дядько, бачачи, що ми ніби свого пір’я птахи, повагом відповів:

— Якщо вам треба обминути їх, то йдіть оце стернею в ліву руку, поки не дійдете до ріллі, що тягнеться ген-ген аж проз село.