На шляхах і роздоріжжях - Сторінка 4

Хоч у кожного з них не набереться й півсотні вояків, та навчились, бісові сини, наганяти страху на тисячу більшовиків. Отой, Михайло Переступ, — показав отаман на низенького похмурого чоловічка, — додумався лякати більшовиків своєю "гарматою": вибив у барилі денце, а в другому денці провертів дірку і вставив у неї дуло обрізана[5], та як бабахне, то й справді здається, що стрельнула гармата…

Усі зареготали, а Михайло Переступ трохи зніяковів від свого "винаходу".

— Шкоди його "гармата" не завдає ворогові ніякої, а страшить дуже! — сказав другий старшина, ляскаючи Переступа по плечу.

— Недарма ж більшовики допитуються в усіх, кого побачать з наших місць, — відкіля в повстанців гармати, чи то німці їм залишили, чи антанта підкинула? — процідив збоку кремезний чолов’яга.

— А це, — показав рукою в наш бік отаман, — наші дорогі гості. Вони — політики, а бачите, ризикують своїм життям не менше за нас: аж з самого Києва доплуганились сюди!

Тим часом господар, худорлявий заклопотаний дядько, зовсім не схожий на тих пузатих куркулів з вишкіреними зубами на радянських плакатах, спритно брав від своєї огрядної жінки "печене й варене", яке вона подавала з порога, не заходячи до світлиці, і швидко розставляв на столі миски й полумиски. Наостанку він приніс скляного глека з жовтавою рідиною і поставив на стіл кілька череп’яних горняток.

— Тепер, здається, все. Просю! — сказав господар до Саранчі й вийшов із світлиці.

— Прошу, панове, до столу! — запросив широким жестом отаман і посадив нас з Галею на покуті, виявляючи цим особливу пошану до нас.

— Горілки, вибачайте, в нас нема, а самогон тут не навчились ще добре гнати; та й ні до чого він нам, бо спимо, як ті зайці, — одне вухо спить, а друге наслухає, — сказав, усміхаючись, отаман і налив усім із скляного глека грушевого квасу. Після цього всі взялись за багату вечерю. Чого тут тільки не понаставляв господар хати, і то, видати, не з якоїсь принуки чи страху, а від щирого серця! Варена курка, сало, яйця, огірки, сметана й ранні яблука. За все це одразу ж узялось товариство на чолі зі своїм отаманом, не відставали й ми з Галею, відчувши, після цілого дня тривог і небезпек, потребу наповнити наші порожні шлунки.

За столом увесь час чулися жарти й сміх.

— Ти б, Переступе, вигадав ще якийсь газ, щоб викурювати червонозадих чортів із нашої землі! — промовив Саранча, кінчаючи порати курячу лапу.

— Та йому й гороху для того небагато треба з’їсти! — пожартував сусіда Переступа, натякаючи на його миршаву статуру.

Чимось стародавнім, мало не з часів Запорозької Січі, віяло від просолених та приперчених дотепів цих простодушних людей, котрі зараз весело жартують, а завтра, може, стануть вічна-віч із смертю.

Після вечері Саранча і його старшини, побажавши нам на добраніч, пішли в клуню спати, господар швиденько прибрав зі столу посуд, а його жінка постелила мені й Галі в світлиці.

Після багатьох сильних вражень за цей сповнений несподіваних пригод день я довго не міг заснути, перебираючи в пам’яті все пережите й думаючи про те, який ефект дали б наші визвольні змагання, якби всі ті сили з народу, які ми бачили й сьогодні за вечерею в отамана Саранчі, ставали до вирішального бою не в різний час і поодинці, приходячи до єдиної думки плутаними манівцями, а — одностайно й враз. Чому в історії нашій ми йдемо, бажаючи щастя Україні, різними, часом ворожими шляхами? Хмельницький і Барабаш, Мазепа й Палій, Гнат Голий і Сава Чалий, тепер — Петлюра і Юрій Коцюбинський з Скрипником, нарешті, той розбрат в українських політичних партіях, коли соціалісти-революціонери розкололись на правих і лівих, від соціал-демократів відступились були "незалежні" й стали на радянські позиції, а тепер знову повернули голоблі вправо. Нема згоди й у верховній владі, Директорії, де Винниченко посварився з Петлюрою, вийшов із складу Директорії й майнув на Захід, покинувши Україну в такий скрутний політичний час. Після його виходу фактично Директорії не стало — її уособлював Петлюра, біля якого врядигоди з’являвся Макаренко, тоді як Швеця й Андрієвського ніде не було помітно, мов вони випарувались у гарячому повітрі літа 1919 року. Невже наша сумна історія не навчила нас, що тільки тоді ми досягали чогось, коли, забувши на якийсь час наші внутрішні чвари, консолідовувались, коли народні струмки зливались у потоки, а потоки впадали в одну потужну ріку, яка виходила з берегів і нищила всі перешкоди до нашої незалежності? Барабашеві реєстровці, з’єднавшись під Жовтими Водами з запорожцями Хмельницького, дали початок перемог над шляхетською Польщею; двірські козаки Гонти, поєднавшись з гайдамаками Залізняка, здобули Умань і розлились вогнем Коліївщини по всьому Правобережжю; чи ж не єдиний фронт усіх українських політичних партій привів до проголошення IV Універсалом Центральної Ради незалежності України?..

Думка перекинулась на теперішнє селянське повстання, що його я увіч побачив сьогодні. Село повстало одностайно, та все ж отаман Саранча розташувався з своїм штабом не в якогось селянина-бідняка, а, мабуть, у найзаможнішого багатиря, того глитая, якого не раз виводила на загальний осуд українська драматургія й якого більшовицька пропаганда зве не інакше, як таврованим словом "куркуль"… Тут я ловлю самого себе й дивуюсь: невже міазми тої пропаганди, що намагається внести ворожнечу в наше село, цю монолітну базу нашої нації, просочились і в мою свідомість? І одразу ж заперечую: а для чого Саранчі та його сотникам об’їдати бідняка, коли заможний господар радо розчиняє перед ними свої комори та льохи?.. А чи не виходить із цього, що влада Української Народної Республіки спирається на підтримку куркуля? Що вона — не народна влада в широкому розумінні цього слова, а влада куркульська?..

У таких плутаних і нерозв’язаних остаточно ремінісценціях я нарешті засинаю, щоб прокинутись саме тоді, коли дуже хочеться спати, але Галя вже встала й рипнули двері світлиці.

Мерщій одягаюсь, бо вже господар ставить на стіл молоко й сметану і його жінка передає з порога миску з гарячими млинцями.

Незабаром увіходить до світлиці Саранча, свіжий, підтягнутий, у військовій гімнастерці, й весело вітається з нами. Його сотники вже пішли до своїх сотень, і ми снідаємо втрьох.

— Вас повезе аж до самої залізниці наш чоловік — надійний і кмітливий, — каже Саранча, уминаючи млинці з сметаною. — Його фура вже стоїть біля двору. Верстов з п’ять вас буде супроводити мій кіннотник, а далі поїдете самі: тепер такий час, що кожний вояка потрібний для діла. Та тут, аж до самої залізниці, більшовиків ніде нема, хіба що де якась їх купка продирається яругами до своїх, обминаючи села. Про всяк випадок стережіться таких у дорозі. Вашу торбу з листами, — каже отаман до Галі, — сховайте в сіні аж на дно фури, а самі одбріхуйтесь, мовляв, їдете до батьків. Та, гадаю, ніякого лиха з вами не трапиться і доїдете добре аж до Сербинівців, відкіля, кажуть, уже ходять потяги до Проскурова.

Проводжати нас виходять на Ганок Саранча, господар, а за ними повнотіла господиня виходить наперед, щоб передати Галі клуночок з їжею на дорогу.

— Вйо! — гукнув наш фурман, сіпонув віжками, і дві конячки, збиваючи серед вулиці куряву, бадьоро потягли добре застелену сіном фуру. Позаду мчав верхи парубчина, чимось схожий на того, що ми зустріли вчора, входячи в село.

Попереду, ліньки переставляючи ноги, мукає череда, яку два хлопчиська женуть пастись, вимахують довгими хлудинами й покрикують на корів, підробляючи свої дисканти на баси дорослих. Поскрипують біля колодязів журавлі. Два пси, відробляючи хазяйський хліб, кинулись до нашої фури, але одного оперіщив батогом фурман, а другого почастував нагаем вершник, і пси, скавулячи, відстали від нас.

Літо в розповні. На небі ані хмаринки. Ранкове сонце сипле щедро золоте проміння на спокійну, відпочилу за ніч землю, але спеки ще нема. Я милуюсь червоними, рожевими й синіми рожинами, що цвітуть біля білих стін селянських хат; за тинами звисають жовтогарячі голови соняшників; у садках між зеленим листям світять достиглими боками яблука — скрізь гармонія кольорів, супокою і миру. Важко повірити, що тут недавно пронеслась буря повстання, прогриміла теперішня страшна війна, яка не знає ні полонених, ні милосердя, ні жалю…

Не хочеться думати, що ця гармонія супокою й миру — ілюзія. На Що вже миролюбні й лагідні ластівки, а й ті весь час полюють на комах; у блакитній високості застиг на мить шуліка перед тим, як кинутись униз і схопити курчатко, що одбилось від квочки; десь у норі спочиває зараз лисиця, котра не могла б заснути, не поласувавши закривавленим, ще теплим м’ясом живого створіння. Тільки звірі не чіпають звірів своєї породи, і ворон воронові ока не виклює, тоді як люди…

Фурман трапився нам неговіркий, мовчить, Галя теж занурилась У свої думки, вершник позаду завернув у якомусь сільці на бічну вуличку й зник, а мене заколисує розмірений біг добре нагодованих конячок, і хоч фуру інколи трусить на вибоїнах шляху, та недоспаний уночі сон долає мене, я витягуюсь на свіжому сіні й засипаю.

Я прокинувся від легкого поштовху в бік і ледь чутного: "Увага!" Підвівся на фурі, протер очі, глянув наперед, і в грудях мені захололо. Попереду, біля шляху, стояв віз, покритий брезентом, а коло нього душ з вісім військових без зброї. Напевно, одна з тих більшовицьких розтрощених груп, що пробиваються на схід до своїх. Он далі видно і яр, з якого ця група вийшла. Нам нема як розминутися з нею, і — будь-що-будь — фура наближається до військових. Галя сидить на тому боці, де стоять невідомі люди. Вона трохи зблідла, але зовні спокійна. З групи відокремлюється низенький вояка, схожий на єврея, і піднесеною рукою дає нам знак спинитись. От і вскочили в біду, — думаю я. Стільки проїхали щасливо і — на ж тобі наостанку!..

— Хто, куди й чого? — питає низенький вояка і пильно вдивляється в нас.

— Студенти, їдемо на вакації до батьків на село, — відповідає Галя, але низенький допитується, в яке саме село та які саме є ближчі села до нашого. Галя називає, але низенький ловить її на якійсь помилці (видно, добре знає місцевість) і суворо каже:

— Брехня! Кажіть правду, куди й чого їдете.

Я з одчаєм дивлюсь на інших вояків, які спокійно спостерігають сцену допиту.