На той бік - Сторінка 31

Панна Ольга заворушилась, почала вовтузитися з хусткою, ввесь час штовхаючи доктора ліктем у бік і не помічаючи того.

— Ну, я йду, докторе! — несподівано й якось дзвінко прозвучав у тьмі її голос, і чути було, як вона почала вставати на ноги.

Доктор поклав на витягнену по соломі руку голову і мляво сказав у підлогу:

— Не спішіть: Єрємєєва нема.

— Як нема?! А де ж він?

— Пости поїхав перевіряти. Буде тільки о дванадцятій. Так, як і казав.

Панна Ольга помалу зсунулась назад і сіла знову.

— О, проклятий!! — раптом вибухло від неї з таким одчаєм, що доктор навіть здивувався: чого ж така розпука, прийде ще, встигнеться ще божевілля з ножичком.

— Котра ж тепер година? Ви подивились?

— Забув. Зараз.

Доктор узяв у руку годинника, потім запалив сірника.

— Чверть на десяту.

— О, Господи!! Ще ж три години!

Так, вони мали ще три години життя. Для неї це одчай, а для нього… Через три години вони поїдуть на той бік. Тепер уже й він напевне поїде з нею. Поїде. Єремєев не повірить. Не повірить ні за що. Уб’ють, отут, на цій соломі. Через три години вб’ють.

В роті знову з’явився терпкий, гидкий смак металю й ніби через це гнітюча, задушлива, млісна туга навалилась на плечі. Доктор ліг зовсім на землю й мертво пустив обидві руки. Нехай ідуть і вбивають, усе одно.

Панна Ольга теж лягла, знову штовхнувши його в спину. Видно, незручно було, бо підвелася, з чимось пововтузилась і знову лягла, ще раз штовхнувши в ногу. І зараз же збоку десь почувся її тихий голос:

— Тут страшенно з-під підлоги дме.

Ну, й нехай собі дме. Хіба їй не все одно: чи дме, чи гріє, зручно, чи незручно. Лежала б тихо, коли лягла, та не штовхала б чоловіка ногами.

А він же міг би завтра жити. І завтра, позавтра, і ще довго-довго! Ах, тільки б жити, тільки б не мати цього жахливого чаду, цієї страшної, тоскної, млісної, мертвячої туги. Все, що хоч: цілувати їм руки, ноги, ввесь вік лежати отут на цій соломі, не бачити світу, — тільки не помирати!

Доктор припав головою до соломи й затрусив нею. Все в ньому з жахливою огидою, зо звірячим, лютим, виючим протестом одсахувалось, одтріпувалось од смерти. Ні за що! Ні за що! Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливости почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сором, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж — мізерні, мінливі, скороминущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя. Нема життя й нема нічого: ні чести, ні сорому, ні чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні болів, ні цієї милої, дорогої, найлюбішої, смердючої, загидженої соломи, нічого!

А ця не розуміла того. От вона лежала собі й уперто гострила свою ненависть. Вона розкладала вогонь жертівника, на який покладе й його, доктора, в ім’я своєї ненависти й чести. А спробуй сказати їй, що вона в ім’я вищої чести, в імя врятування життя другої людини, повинна піти й оддати свою честь, — що вона на те відповість?

О, ні, цього їй і натяком не можна казати. Бо вона догадається, спалахне, стрепенеться й тоді вже ні за що не допустить, щоб піти до Єрємєєва. Вона вистрибне наперед і знищить усяку можливість урятування. Так нехай же краще стрибає потім. Нехай боронить свою честь, а він боронитиме свою.

Єрємєєв мусить повірити, проклятий! Коли ж на те вже піде, то доктор зможе дати йому найвірніший доказ своєї щирости. О, він нічого не скаже йому про її наміри, — він не знає, хто вона, що вона, він тільки знає, що в неї в кишені є ножик і більше нічого. Поганенький собі ножичок, старий, тупий, але хто його зна, що в одчаю може навіть од ножичка статися.

А вона все ще не могла примоститися: совалась по соломі, крутилася з боку на бік, здається, сідала, потім знову лягала.

— Ви не спите, докторе?

Дійсно, ця дівчина мала його за якесь нечутливе опудало.

— Ні. А що?

— Я так. Вам не холодно?

— Ні.

— Тут страшенно дме. І, здається, миші бігають. Так, так, у ґрандотелі на тім боці, може, трошки тепліше й не бігають миші, але це є ґрандотель інший.

— Що ви мовчите, докторе?

— Що ж я маю говорити?

Вона знову сіла й довго вовтузилась у темноті, закутуючись, чи вмощуючись. Іноді щось шепотіла про себе, — очевидно, прокляття кацапові.

У сінях же було вже зовсім тихо, — полягали спати. За віконцем невгамовно гасав вітер і тоскно шелестів соломою в розбитих шибках. Часом чиїсь важкі повільні кроки чулись за стіною, — то ходив вартовий попід вікном камери. Справді, бігали миші, дрібно-дрібно шелестячи соломою. З-під низу тягло вогким холодом.

Доктор скрутився бубликом і щільніше закутав ноги. Надха стала менша. Коти на плечах знову попустили кігті. Так, так, він не віддасть свого життя за примхи якоїсь дівчини. Не віддасть! Це тільки в мелодрамах на сцені таке дурне геройство ефектне, а тут, у цій конурі, в цьому жаху — тільки смішне.

— Вибачте, докторе. Мені дуже холодно. Я не знаю, що таке. Дозволите мені лягти ближче до вас?