На той бік - Сторінка 32

— О, прошу.

Вона пересунулась до нього, ввесь час обмацуючи руками його ноги, спину, плечі. Доктор по цих руках почував, як вона вся трусилася, дрібно-дрібно, зовсім так, як трусило його. Коли б не знати, яка вона, то можна було б подумати, що й на неї діяла майбутня подорож "на той бік".

— Лягайте спиною до стіни, так тепліше буде… — порадив він.

— Добре. Спасибі. Я не знаю просто, що таке зо мною…

І голос був змерзлий, дреньчав од холоду.

— А, може б, ви згодились, докторе… Вибачте, будь ласка, що я вас увесь час турбую…

— Прошу, прошу. Що таке?

— Може б, ми так зробили: я простелю своє пальто, щоб не дуло з-під низу, а вкриємось вашим пальтом. Може, так буде тепліше… Коли вам це, розуміється…

— Прошу, прошу. Дуже добре. Зараз.

Властиво, в цьому нічого доброго не було, бо одним пальтом обом укритися неможливо, — значить, докторові доводилось мерзнути. Ну, нехай.

Натикаючись у тьмі одне на одного, плутаючись у її пальті, яке ніяк не можна було розстелити як-слід, нарешті сяк-так примостилися. Доктор скинув своє пальто, а вона склала свою хустку, як подушку, й поклала на край розстеленого пальта. Потім вони лягли, укрившись докторовим пальтом, — вона лицем до стіни, а він лицем до її спини. Вона вся дрібно трусилась, коцюрбила ноги, щільно тулилась до доктора всім тілом і насувала на себе майже все пальто. Але, насуваючи, все питала:

— Я не забрала всього пальта? Вам не холодно?

Докторові дуло в спину, в ноги й у плечі. Він увесь час мусів вишукувати кінчики пальта й підгортати їх під себе.

Це все не було зручно, його руки мимоволі торкались її тіла без корсета, і те, що без корсета, особливо було неприємне. Та ще від шиї тепло, густо пахло молодим, жіночим тілом, і пухнясте волосся ввесь час лоскотало то ніс, то око. Круглі, тугі клуби все тісніше тулились до його зігнутих ніг, вона, могла б, уся влізти в нього.

Але потроху перестала труситись.

Через годину-півтори має приїхати Єрємєєв. Це буде зразу чути. Тоді доктор устане і знову попроситься вийти. І хай буде, як буде. І буде жити земля, вітер, люди; не буде душити плечі; не буде тоскно, страшно вити щось темне й дике в душі…

* * *

Але вона все не могла заспокоїтись і тихо лежати. То зідхала й починала зненацька знову труситись; то якось уся занадто непорушне мертво затихала; то вмить, неначе риба, скидалась усім тілом, неспокійно тягла на себе пальто, насувалась на доктора, совала ногами.

І раптом стала гарячкове щось шукати на собі, ввесь час штовхаючи доктора ліктями у груди. Потім стала мацати руками побіля себе, розкриваючи й себе й доктора. В усьому тілі її почувався страшенний неспокій. Ага, мабуть, загубила свій дурний ножик.

— Що там таке. Ольго Іванівно?

— Нічого! Вибачте.

— Може, ножик загубили?

— Ні. Ах, Господи!… Ради Бога, докторе, голубчику, запаліть сірника. Простіть, будь ласка…

Вона вже скинула з себе пальто, стала на коліна й шарила руками скрізь, навіть попід доктором.

Сірничків лишалось дуже мало, але що робити, — доктор засвітив одного: що ж воно там таке в неї?

Панна Ольга швидко стала крутити головою на всі боки, стоячи навколішки, потім підняла своє пальто і струснула його.

— Будь ласка, докторе, встаньте. Де ж це вона могла?!…

— Та що таке, Ольго Іванівно?

Сірник догорів і скрутився в пальцях, їй, видно, не хотілось говорити. Та що таке дороге вона могла загубити, що такий страх і одчай стрибали їй на лиці? Як не ножик, то що ж для неї ще дорожче могло тут бути?

— Ради Бога, докторе, засвітіть ще одного, може, вона там. Я вас благаю! І посвітіть туди далі, де я раніше лежала.

— Та скажіть, що. Я теж шукатиму. Може, удвох швидше знайдемо.

— Ну, це…

Вона зупинилась і в темноті чути було її трудне дихання.

— Це — ґумова підошва! Докторові стало тропіки моторошно.

— Ґумова підошва?! Яка підошва?! Чи не сталося вже щонебудь з нею?

— Ну, моя підошва. Од черевика.

Та що за чорт такий?! Та коли вона не хвора, то хіба ж можна отаке піднімати через якусь паршиву ґумову підошву від черевика?!

— Чекайте, Ольго Іванівно, я не розумію…

— Ах, докторе, я вас благаю: засвітіть іще одного сірника! Що, вам шкода?

— Розуміється, шкода. В мене штуки чотири зосталось. Я мушу їх лишити для чогонебудь більш важливого. Ми в такому становищі, що… Та навіщо вам ота підошва?

Людина має через дві години померти, а шукає якусь підошву.

— Ну, я вас благаю. Я мушу її знайти. Ну, голубчику, ще одного!

В голосі був такий одчай і благання, що доктор знизав у темноті плечима й засвітив іще одного сірника, — нехай пропадає й цей.

Панна Ольга швидко поповзла рачки туди, де раніш лежала й хапливо почала шукати руками й очима по брудній, злиплій од нечистот соломі. Коли сірник уже догоряв, вона раптом стрибнула до стіни й схопила з-під неї плескуватий, сірий, овальний шматочок, завбільшки з дитячу долоню.