На той бік - Сторінка 34

Доктор сильно, хижо схопився на ноги.

Що зробити?! Що зробити?!

Він не міг стояти на місці: гаряче, пекуче, рвучке роздирало груди, як лапами, він мусів ходити, швидко-швидко ходити. І він робив два кроки у тьмі, вертався назад, тупцював на місці. Що зробити?! Не можна ж, не можна так покірно, так страшно скоритися, так оддати її…

Піти до Єрємєєва і сказати: "Я — буржуй, поміщик, експлуататор, паразит на народньому тілі; я — злочинець, я — мерзотник, розстрілюйте мене; але вона — проста сільська дівчина, її не чіпайте, вона — ваша". Ну, то що з того? Вони його вб’ють, а її все ж таки замучать, загризуть.

Підкупити вартового? Дати йому зашиті в кашкеті нещасні гроші? Але чи піде ж на це вартовий? Єрємєєв їх усіх підкупив уже давно й найдорожче своєю каторгою, своїми рубцями від ран, своєю лютою, непереможною ні для якої сили ненавистю. Це — один із тих провідників сірих мас, яких сама природа ставить за начальників, як у гуртах буйволів найдужчого й найлютішого.

Але що ж, що зробити?! Невже ж так, як ті поляки, дозволити себе витягти, поставити, погнати, вбити?! І не вгризтися зубами в ті руки, що вбиватимуть?! Та вже краще вискочити самим на них, схопити, видерти рушницю в них, стріляти, колоти, бити, вбити самому її, а потім нехай вони стріляють, убивають його зразу, в боротьбі, в бою!

Панна Ольга затихла, тільки часом чути було, як дрібно-дрібно шелестіла коло неї солома у тьмі, наче миша швидко-швидко гризла її там.

Доктор підійшов до дверей, простуючи на зірку світла в щілині. І вмить як схоплений за горло незримою рукою, здрігнувся, заціпенів на місці, потім зразу прудко повернувся і, простягши у тьмі руки перед собою, нахиливши їх донизу, хапливо пішов до свого місця. Намацавши панну Ольгу, він присів біля неї й нахилився близько-близько до голови їй.

— Ольго Іванівно! Ольго Іванівно! Вона ворухнулась і хотіла підвестися.

— Ні, ні, лежіть. Слухайте. Тільки ради Бога, не хвилюйтесь. Ми, здається, можемо… Ні, ні, я зараз! Лежіть. Я зараз!

Він знову схопився й підбіг до дверей із витягненими руками. Обережно на помацки знайшовши клямку, заціпивши щелепи, він придержав її пальцем і легко-легко наліг на двері. Вони піддались і тихесенько, жалібно рипнули. Доктор замер, постояв, послухав і тоді тихо, крадучись, вернувся назад.

— Де ви? Сидіть, сидіть. Простягніть мені руку.

— Що там, докторе? Що таке?!

Доктор, тремтячи всім тілом, але зовсім іншим тремтінням, обняв панну Ольгу за плечі й зовсім-зовсім до самого вуха приклав свої губи.

— Слухайте: ми, здається, можемо втекти. Ради Бога, голубко, тихо, не хвилюйтесь. Двері не замкнені. Розумієте? Вартовий спить. Рушниця стоїть у кутку. Я це бачив. Тихо, тихо, Ольго Іванівно! Стоїть у кутку. Тихенько відчинити двері, схопити рушницю. Убить вартового. І тікати. Все-одно. Хай убивають у бою. Я з рушницею ззаду. Ви біжіть у яр. Зразу, як вийти з сіней…

Панна Ольга швидко сіла й закрутила головою.

— Ні, ні, ні! Ні за що! З якої речі? Ні за що! Доктор сильно надушив її згори рукою на плечі.

— Тш! Ради Бога!

Панна Ольга принизила голос до тремкого, гарячого шепоту, але не перестала крутити головою. Ні, вона ні за що не могла на це згодитися. З якої речі він мав платити за неї своїм життям? Їй треба рятувати його, бо через неї він тут опинився, а не йому її.

Доктор ще дужче здушив другою рукою її за руку й суворо дихнув у вухо їй:

— Ольго Іванівно! Я вам забороняю говорити більше! Чуєте? Прошу слухати й робити все, що я кажу! Як вийти з сіней, зараз же треба бігти наліво. Чуєте? Наліво! Там низенький тинок. Перелізти. Бігти зараз же до яру. Там сховатись. Коли мене не буде, не зупинятись, бігти. Чуєте? Ні слова! Вставайте. Тільки тихо! Візьміть з собою хустку. Одягніть пальто! Як важко буде, можна скинути. Дивіться ж: зразу вліво з сіней. Одягайте пальто!

Панна Ольга уже мовчки, покірно витягла з-під себе пальто й, хапаючись, одягла. Доктор підійшов до дверей і приклав до них вухо. Здовж причілка з’явилась іще одна тонюсенька смужка світла від трохи надчинених дверей. Хропоту не чулось. Значить, не спить! Ну, що ж, зразу вб’ють, і більше нічого…

Але чи раптово відчиняти двері, чи помалу? А, може, спить, не хропучи? Хіба конче кожний салдат мусить хропти?

Панна Ольга підійшла, намацала доктора тремкими пальцями і стала близько біля нього, ждучи його наказів. Він прошепотів їй у вухо:

— Стійте тут, не виходьте за мною, поки я не скажу.

І зараз же, передихнувши всіма грудьми, тихенько взявся за клямку. Тільки б не рипіли прокляті двері! Він, сильно заціпивши щелепи, злегка напнув коліном і плечем. Двері протяжко, тоненько пискнули й одчинились пальців на три. У щілину війнуло теплим духом нафти з лямпи й махорки. На лаві видно було дві ноги в величезних жовтих чоботях, заляпаних болотом. Вони лежали непорушно, прикриті полами сірої шинелі. Кутка ще не видко було.

Доктор трошки більше відхилив двері. Вони знову пискнули, — густіше й протяжніше. В кутку жовто-металічно блиснули грані багнета.