На твердій землі - Сторінка 55

Але спокою не було, я лиш вдавав спокій… Я відніс до кухні свою здобич, недбало залишив це разом з ланцюгом на купі брудного посуду у зливі, почав митися, голитися, почав варити чай, почав їсти… — Вернувся до головної кімнати, ще раз заглянув до дверей Лени, відвідав убиральню, зробив кілька безглуздих балетних стрибків, ніби хотів через щось перескочити, вийшов на передню веранду, опинився під зливою сонця і дивився розгублено на метушливе плесо озера, що в цей час горіло приманливими перламутровими кольорами. Лени не було.

Що мав робити? Нічого. Чекати. Поглядати на годинник… Виходити па дорогу, безглуздо на всі боки оглядатися, ніби я від чогось тікав, виминати авта, йти в напрямку Орчад Лоджі з наміром когось там зустріти… Дійшов до найближчої автобусової зупинки, де з таблиці розкладу їзди, довідався, що останній ав тобус у напрямку Торонта міг від’їхати о годині дев’ятій. Весь цей час я безглуздо оглядався, нагадував загубленого пса, на душі робилось порожньо, мене оточувала, полонила і опанувала самота. Лени не було.

Що за безглузде відчування! Гнав його від себе як тільки міг. Повернувся назад і повільно тягнувся в західньому напрямку, дійшов до випозичальні човнів, де загорілий, рудий, округлий з кучерявим волоссям литовець, обслуговував своїх численних клієнтів. Мені подобалось це місце з тим цілим безпосереднім рухом і гуркотом багатьох моторів, я цим зацікавився і трохи прийшов до себе.

Вертався назад з почуттям певної рівноваги і непевного переконання, що властиво нічого не сталося, що Лена кудись відійшла, що вона напевно скоро вернеться, що це демонстрація її свобідної поведінки і що для паніки нема причини. Я йшов спокійно, у деяких місцях зупинявся, споглядав на озеро, читав на стовпах всілякі оголошення й оповістки, що десь там у якійсь черво ній клуні відбуваються щовечора танечні забави, десь там зник йоркширський пудель, десь в іншому місці винаймається котедж і багато іншого такого відтягало і рівноважило увагу від моїх клопотів. І властиво не так відтягало, як охолоджувало, зводило її до реального. Сама містерія зникнення Лени залишалася, вона була фактом, вимагала розслідування, але я відложив її на деякий час з надією, що це лиш дрібний, можливо жарт і що він скоро сам від себе полагодиться. Не може ж справді статися, щоб вона не вернулася, або щоб з нею сталося якесь нещастя… Турбували лишень обставини… Розкидані речі… Несподіваність. Ніякого вияснення.

Підходячи до котеджу, вже здалека було видно, що там нічого не змінилося. Довкруги застигла тиша і ніякого ніде руху. Була година обіду. Обідав дома. Засоби холодильника були помітно надщерблені, хоча все ще вистачалькі, щоб вдовольнити мої вимоги. По обіді зайнявся господарством, мив посуд, чистив рибу, спробував прилягти, намагався заснути. Не спалося. Брас книжку. Не читалося. Вставав, крутився по кімнатах… Виходив на беріг, вдивлявся у простір… Вертався назад, пускав радіо, заглядав до кімнати Лени… Закривав радіо, вслухався до порожнечі, вислухував за вікном. А також вичував звучання голосу Лени, що буь тут скрізь розлитий у повітрі разом з її одеколонами. Вона мала свій прикметний запах, дуже виразний, як тютюн, як алькоголь, щось дуже своєрідне і неповторне. І по своєму вражаюче. Цей запах допомагав мені відтворювати її в уяві намацально живою і діткливо близькою.

Але все таки її не було. Було напружене чекання, я був спараліжований зосередженням уваги, кожний мій нерв був на сторожі. І що справді хотіла цим сказати? Це питання не сходило з моїх уст. Були передумані всі здогади і ніодин з них не вносив ясности. І останній з них — а що, коли під цим криється щось значно більше? Це видиво було найбільш загрозливе, не хотів його розгортати. Вона напевно прийде, вона ось зараз появиться, кляпне вхідна хвіртка і вона вбіжить нетерпеливо своїми енерґійними кроками… Я буду розгублений і зніяковілий, вона кинеться на мене, як… як… Я не знаю цієї породи людських сотворінь… І цікаво, що з того вийде. Чи зможе вона, наприклад, каятись, а чи плакати, чи просити вибачення? Напевно ні. Вона не належить до сентиментальних, а скорше до тих, для яких біль, розпач, заколот творять гостроту насолоди для тіла і духа. В кожному разі все це величезна, захоплююча таємниця, як глибини океану, висоти космосу, незбагнутість смерти.

І в кожному разі, перш за все — вечеря. Взятися за діло. Рух, реальність, тверезість. Я взявся за рибу. Я знаю, що Лена любить сардинки, що сардинки ловлять в Сардінії, що їх привозять до нас у малих, плескатих консервах, тож-то мої окуні, беси й карасі, зловлені отут зараз за порогом, і вони свіжі та здорові і пахнуть сильно рибою, а не олією та металом. Лена одначе любить суперечності. Їй не завжди докажеш, що свіжа риба з озера Сімко, багато смачніша, ніж найкращі сардинки, привезені із-за моря, особливо ті смажені на добрій олії "Санбім" з цибулею, яйцем і тертою булкою. Я мушу їй це доказати, мої окуні чудо і найкраща нагода для таких доказів.

Так, так. Я знайшов велику, міцну з грубого металу, сковороду, я знайшов і олію, а також цибулю і муку, одна тільки мить і все це зашуміло парадним маршем з барабанними переливами, котедж наповнився запахами, що їх напевно було чути на озері, пустилися в рух вітряки-вентилятори, відчинилися вікна. По короткому часі — гора готової, кольору бурштину, риби височіла на великому, порцеляновому блюді, декорована кружальцями накраяної цибулі і цитрини. Тепер тільки бракує Лени, щоб відсвяткувати належно моє перше успішне канадське рибальство…