На твердій землі - Сторінка 57

Я зайшов до котеджу, я зложив харчі до холодильника, я вийшов до великої кімнати, все було на своєму місці, все іронічно на мене дивилося, портрет Лисого бовванів у півтемноті, піввідхилені двері Лениної кімнати зрезиґновано мовчали, за ними все було далі ідеально розкидане, спідні, рожеві панталонці Лени визивно визирали з валізи… Хтось тут поповнив самогубство.

Нерви мої гуляли, це дикий сполох нутра, це блискавки й громи серця. У мене несподівано виник безглуздий плян, зовсім з роману Стенлі Гарднера — піти до телефонної будки і викликати вулицю Шша. Еврика! Це блискуча ідея! Щоб мав сказати? Гальо! Хочу говорити з маркизою де Помпадур. Я, король Людвик П’ятнадцятий і т.д. і т. д., вимагаю від вас негайно повернутися сюди і з’ясувати манеру вашої поведінки. Я, сливе механічно, як останній дурень, пішов шукати будку, її знайшов, попросив телефон Шша і був фатально здивований, коли зі слухавки почув картавий голос Лени. Несподівано я змінив намір, забув що я король, а виняв хустинку, прикрив нею слухальце і зміненим голосом, російською мовою почав верзти ось таку нісенітницю: — Гальо! Це ти, Мишко? — Вона хвилину вагалася, а потім обізвалася також по російськи: — Макар Іванович? — Да! Ето я, — відповів я. — Ах, Макар Іванович! Я не могла! Вибачте, але я не могла! Я вам все поясню! — Харашо! Паґаварім патом! Дасвіданія! — і я погрозливо повісив слухавку.

Що це все значить, скажіть будь ласка, коли ви ще не до кінця з’їхали з глузду? Це значить, що я не цілком маньяк, що моя чарівна приятелька Галина Дуб, має якусь рацію, а моя божеська Леночка одночасно якась "Мішка" чи мишка і можливо в лапах якогось кота — чортяка б все це забрав. Дурепо ти дурепо, і як тобі не соромно з твоїм чарівним личком і твоїм мистецтвом бабратись в таких брудах. Я ж не бувший міністр, не партизанський генерал, ані вождь партії, а звичайний репаний машиніст звичайної фабрики чоколяди. Що за недотепний ґротеск.

І коли настав вечір, а за ним ніч, а до всього надійшла ще одна хмара та знявся вітер — озеро почало примхливо дутися і плювати піною, застрибали зиґзаґи блискавок, загреміли громи — я далебі не міг позбутися почуття, ніби дивився на фільм з бескервільським псом, наскрізь дитяче, не гідне уваги, але досить настирливе почуття, якого тяжко позбутися і яке опановує повітря і речі.

Я вийшов на криту веранду, землю обстрілювали блискавки і лив шпарко тропічний дощ. Яка наснажуюча темінь і яка шкода, що зі мною не має Лени.

Я намагався про неї не думати, заразитися зливою, громами, темнотою, світлами протилежного берега, шумом хвиль, запахом озону. Двері на веранду відкриті і до них всією силою вривається пахуча свіжість стихійної сили, в думці музика і дивовижні видива, щось як втеча, як зрада, як помста… "Я не могла, я не могла, я не могла"… — впевняла вона, а разом тиснеться в тямку "ніколи, ніколи не скажу цього", і що це за чортовиння, скажіть, будьте ласкаві!

Хто, скажіть, хоче з моїх почуттів зробити аферу, використати сентименти атавізму, розбити надію на кожну чистоту? Я гра кота з мишею, я приціл, я обдурене вбожество. А її куплено, як пару панчіх, можливо бездарно обдурено, а вона робить це з якогось презирства до всіх людей на плянеті з їх смердячими ідеологіями… Око за око, зуб за зуб, цинізм за цинізм, безоглядність за безоглядність, зрада за зраду. Лена пам’ятала, за що саме загинув її батько… А хіба не пам’ятав я?

Мене без сумніву їй накинуто! Моя професія пісного механіка, не могла її спокусити, моя особистість зникаюче мала… Наречений? Боже, яка безглузда нісенітниця, яка фатальна зарозумілість. Її наміри далеко далі поза мною… Великий мистець, світова кар’єра, капітал, вілли, авта, одяги. Ні-ні-ні! Вона для мене закоштовна! Навіть у цій позиції "Мишки".

Але чи маю добровільно її зректися? Це питання. Розуміється, мені ця жалюгідна мелодрама ніяк не імпонує, мене це ані не бавить, ані не переконує, але чи це все Лена? Чи в цьому її суть? Її образ? Її істотність? Це ж вийнятково гостра і велика людська сила; я вперше таку зустрів. Я ж бачив і людей, і події і краєвиди, але це вперше бачу Лену. Чи маю право добровільно її зректися?

Я не мав відповіді, я вирішив, або мені лиш так здалося, що я мушу чекати на Лену… Дні і дні, а можливо і тижні… Завтра, після завтра і вона напевно вернеться. Вона не втекла від мене, вона втекла від… Можливо сама від себе, а той Макар Іванович це лиш… хто там щось знає. Я мушу чекати і як вона вернеться, отоді хто зна, чи не спробую і я примхувати… Знайти інше помешкання, зайнятися рибальством, купанням, відпочинком… І спогляданням "мишки" з її новими витівками. Тим часом я чекаю. І переконано надіюся!

VI

Ранки після бур, злив і громовиць звичайно чисті… Особливо в середині літа, а особливо на озері, а ще особливо на такому озері… Я дивуюся, чому це чудове озеро залишають багаті, можливо тому, що воно за близько, що воно доступне й що воно дешеве. І добре, що так є. Хай ті сягають далі у простір, на північ, у дичину. Там поле попису. І хай це лишається для нових, для початківців таких, як я.