На твердій землі - Сторінка 75

Марта, розуміється, намагалася мене оминати, вона очевидно глибоко пережила цілу цю подію, між нами утворився нагло непроникливий мур відчуження і взагалі в нашому будинку запала глибока, тривожна, напружена тиша. Внизу у Боярів було мовчазно, рідко падали окремі слова і до мене вони зовсім не втручалися. Тим менше втручався до них я. Можливо, я повинен був якось вияснити мою поведінку, але я не мав відваги, знаючи, що це викличе лишень нову хвилю небажаних настроїв. Я заховався за своє право незалежности поведінки і якогось відчаяного зухвальства, не зважаючи на ніякі наслідки, що з цього могли постати. Я не робив зайвих зусиль наближення, займав своє суворо визначене місце, кілька днів ми не бачились з ними взагалі.

І я був з цього навіть вдоволений, це до деякої міри рятувало мене від двозначности поведінки, а тим самим унезалежнювало мене в очах Михайла. До того я був весь зайнятий своїми новими ідеями, якось зовсім несподівано у моїй голові зароїлося від проектів. Я був винятково вдоволений моєю операцією на вулиці Ґлен, але раптом я чомусь збагнув, що простір моєї кімнати 6х12 стіп, розмір моєї хати 20х30 стіп і величина моєї ділянки 32х108 стіп, порівняльне до розміру моєї країни на 3847923 квадратових миль є зникаюче малими, як також мені видалось, що моє заборгування десяти тисяч долярів у Канадській гіпотечній компанії є завелике, щоб я міг почуватись вдоволеним, бо коли я почну його сплачувати нормальними ратами з моїх теперішніх прибутків, це розтягнеться на ціле моє життя і я ніколи не вилізу з рямців 20х30 стіп простору. А тому, чому б той борг якось насильно не скоротити, щоб опісля його знов помножити, а там поділити і взагалі зайнятися всіма правилами аритметики, наполягаючи головним чином на множення.

Другого чи третього дня після судьбоносного балю в Парк-Плаза, я несподівано появився в канцелярії знаного мого друга Снилика і запропонував йому один карколомний плян… До речі, мені подобалась його "нова" канцелярія з фанерними стінами, комбінованими, з другої руки, меблями і чудовим портретом нашої гарної королеви у пишній, шовковій робі з малиновою лентою черезпліч і імперіяльною короною на голові, що висів на головній задній стіні над широким, тяжким, різьбленим письмовим столом мого приятеля. Це виглядало, як не імпозантно, то в кожному разі довірливо і хоч латано, але чисто, хоч імпровізовано, але обіцяюче.

Снилик зустрів мене, як звичайно, радісно, він весь блищав, кожний його цаль демонстративно вказував, що він справжній, новенький, тільки що з голки, бізнесмен у новому, добре кроєному з англійської матерії, темно-сірої барви одязі з чистою, білою сорочкою і новенькою, кольору зебри, краваткою. Він мав втомлені, гарячково блискучі очі, елегантну секретарку і два телефони, які час від часу дзвеніли. — О! О! Сідайте! Може ось тут вигідніше, — вказував на глибокий, рудої барви, шкіряний фотель. — Ви звичайно не курите, а може вже навчились? Ні. Зрештою, це не найкраща звичка. А як там після балю? Як там ваша русявка? О-о-о! Тіп-топ, що й казати, чому б не заручитися? Маєте хату…О! О! О! Вона вже одружена. Чому б не подумати про іншу русявку?

— Мені здається, що це саме питання дуже пасувало б вам, — відповів я.

— Бізнес. Двадцять п’ять тисяч боргу. Зрештою, знайдіть подібну русявку і зробимо контракт.

— Як мені видалось… — почав було я, але він мене перебив: — Зарано! Починаємо! Але скажіть: чим можу служити? Бо служити людям — продавати — купувати їх мрії, моє найсолодше заняття.

— Хочу продати свою хату, — знечев’я заявив я.

— О! — на секунду здивувався Снилик. — Мені ця думка… О! Це гарно, — продовжував він, — лишень хотів би знати з якого приводу.

— З простого приводу… Хочу купити щось інше… Прибуткове, — говорив в тон Снилика.

— Гарна думка, золота думка… Просто хороша думка. Я вже вам казав… Не замуровуватись в хатах. Рости, рости, шукати! Я вам продам… І продам добре… Забувши, скажемо, скільки за неї дали, я вам продам… За… Скажемо — чотирнадцять ґрен.

— П’ятнадцять, — відповів я.

— П’ятнадцять, мій друже, ледве витягнем. Вона без гаражу. Але ставимо п’ятнадцять, а дістанемо чотирнадцять — добре. Ви там пролили потів — що?

— Прийшлося.

— Дуже гарно… Чергове питання — щоб ви хотіли набути?

— Якусь елеґантну рудеру… Для нових потів. Снилик на хвилинку задумався, здавалося він вже бачить мою "нову рудеру", запала мовчанка, його секретарка збоку завзятюще зацокала на машинці, задзвонив телефон, з вулиці доносився гуркіт тяжких машин, королева в своїй володарській величності ласкаво дивилася на нас зі своєї висоти. Моя роля "бізнесмена" мені імпонувала, я починав бачити світ іншими очима. По хвилині Снилик озвався: — Знаєте що? Маю для вас об’єкт!

Я підняв голову. Мої очі загорілися. Снилик дивився на мене вперто.

— Лишень не в Торонті, — продовжував він… І ніяка рудера… Дільниця поля, город… У Оквілі.

— О! — вирвалось у мене. У Оквілі! Город! Що буду робити з городом?

— Нічого. Абсолютно нічого. Не орати, ні сіяти, а просто збирати. Як птахи небесні.