На твердій землі - Сторінка 77

Річище потоку було глибоке й порване, на дні якого в сумраці гущавини, булькотіла по камінні вода, якої не було видно. Така мелянхолійна, забута ідилія, що так прекрасно пригадувала спогад про цю країну з часів індіян, дармащо зараз за її межею стояли білі впорядковані бонгала, у вікнах яких почали появлятися привабливі вогні вечора. Це був шматок минулої невинности і навіть було шкода нівечити його непорочність і ім’я наших цивілізаційних примх.

У моїй думці я вже жорстоко розправлявся з тим простором, мої пляни очищали і краяли його на шматки, я вже бачив тут на місці бур’янів і фазанячих гнізд бозна які витівки нашої вибагливої предистинації. Беру! Розуміється! Рішено! Це вже моє. І враз я гостро відчув, як в мені прокинувся мій заколисаний всілякими доктринами інстинкт власности, Він був живий і хижий, і запопадливий, як голодний звір. — Беремо! — сказав я в голос зовсім до себе, хоча стосувалося воно до мого приятеля Снилика. Здавалось, мій голос виходив з підземелля, з якогось льоху за семи замками… І раптом я відчув також спрагу, мої уста засихали, я втягав широко вогне повітря зі запахом цвілого листя. Це може бути моє? — питав я себе здивовано. І ніхто не буде перечити? І вважати мене за злочинця? Я можу робити, що захочу? Я знав ці питання, вони звучали наївно, але вони були в моїй концепції життя невід’ємним складником, з яким я мусів рахуватися. Тепер, по довшому часі, мені навіть не хочеться вірити, що я міг такими питаннями так поважно займатися.

Снилик був помітно вдоволений, його амбіція виразно тріюмфувала, він позирав на мене скоса і його міцні, вольові уста кривилися у своєрідну подобу усмішки. Ми мовчазно домовились і що залишалося, це зайти он до тієї будови там далі на горбку, на подвір’ю якої перед входом стояло троє авт різніх кольорів грайливо освітлених світлом двох бронзових ліхтарів з обох боків входу. Всі нижні великі вікна тієї будови привабливо, крізь спущені жалюзії, світилися і вже здалека було видно, що там за ними мусить бути тепло і весело. Ми підійшли до високого з різьбленим портиком входу, що нагадував можливо часи Вікторії і застукали мідною стукалкою, прикріпленою до дверей клямрою у вигляді пащеки лева.

Нам відчинила, як мені показалося, високого росту красуня з рожевими щічками у білому, кокетливому фартушку, яка нагадувала мені одну реклямну голівку з цигарок "плеєр". Вона була русява і світло, що падало згори, робило її русявість ще більше ясною і вражаюче гострою. Не було видно її очей, але я вже робив заключения, що вони сині, як небо і ясні, як сонце, бо взагалі це був настрій захоплення. А ще більше здивування, коли, побачивши нас, наша русявка виразно зраділа і нашою мовою викрикнула: — О! Пан Снилик! Дуже і дуже приємно! Заходьте! — Добрий вечір, панно Катрусе! — відповів на це Снилик. Чи могли б ми бачити пані Сомерсет?

Мені одразу пригадався Сомерсет — Моум — улюблений мій автор, якого я не так давно читав і якого тематика так нагадує нашу власну атмосферу. — О, розуміється. — сказала Катруся. Я зараз… Буде рада. Вона трішки занята, — додала Катруся і відійшла до просторого, притьмарено освітленого сальону, звідки було чути гармідер багатьох людей. Ми залишились у широкому голі зі сходами до верхнього поверху, присілії до малого столика на якому лежала телефонна книга Торонта. Незабаром появилася пані середнього росту, років понад п’ятдесят, дуже благородної постави з вилинялим, розбитим, рудим волоссям. — О! Містер Снилик! — зраділа вона. Я був знов вражений, самі вигуки. — Дуже гарно. Прошу ось сюди, — запросила вона до малого бічного зліва сальонику з тяжкими, м’якими меблями, якоїсь тьмяно зеленої декорації, вказала нам на два фотелі зі столиком, на якому вже стояла попільниця вщерть заповнена недопалками, з повітрям у якому дуже гостро домінували запахи тютюнів. — О, містер Снилик: — повторила вона. Було помітно, що вона під алькогольними впливами і має гарний, вибуховий настрій. — Що ви принесли мені цікавого? Дозволите чарку? — і не чекаючи відповіді, гукнула до дверей. — Кетрен! Дві скач і сода! Чи добре я вибрала? — Ми погодилися. — Отже, що ви мені принесли?

— По перше, шановна пані, оцього ось молодого пана… який хотів би стати вашим сусідом, — відповів Снилик.

Пані Сомерсет глянула на мене зацікавлено, я відповів їй посмішкою. У ній було щось елементарно-приваблююче і безпосередньо-приємне. — Я шкотка, — казала вона, — ви українці. Моя Кетрен мене переконала, що ми можемо гарно розумітися.

Увійшла Катруся з тацею чарок. — Прошу, панове… Мене вибачте, я вже готова, Я трохи п’ю. Минулого літа я побувала в Англії. Як вам сказати — Европа гарна, але ми вже не ті. Тягне сюди й туди — океан це наш поділ. Але тут у нас… Що можна сказати? Я люблю наше відлюддя… Це… — вона помітно намірилась говорити. Снилик, мабуть, це знав, а тому він делікатно повернув справу до теми. А коли йому це пощастило, він ще делікатніше з виразною настановою перемоги, заявив, що він має намір прийняти її пропозицію, лишень з маленькою коректою, тобто він контр-пропонує десять тисяч готовими грішми, які зобов’язується передати на її конто за два тижні від сьогоднішнього дня. Пані Сомерсет, здається, зрозуміла мого приятеля цілковито, вона посміхнулася і одразу без вагання, з тією самою вдоволеною посмішкою, взяла слухаль-це телефону, що стояв тут же збоку на високому роко-ковому столику, викликала якогось пана і сказала: — Містер Сміт! У мене тут оферта на мою ділянку. Коли ви будете до диспозиції? Два дні? Гаразд. Дякую. Отже, панове, — звернулась вона до нас. Ще по одній скач. За два дні мій адвокат чекатиме вас… — Така то адреса і така то година. Ми випили ще по одній скач, заручилися ще кількома подробицями, обіцяли бути точно на призначений час у адвоката, дуже приязно з безліччю компліментів і подяк розпрощалися…