Нащадки прадідів - Сторінка 6

- Антоненко-Давидович Борис -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ти колись казав мені, що у вас на цукроварні завокди є потреба в репетиторах, отже, чи не порекомендував би ти тепер мене? Буду тобі вельми вдячний. Нетерпляче чекаю на твого листа.

До кімнати нечутно ввійшла мати. Ь довга старомодна сукня тихо зашаруділа шлейфом і те шарудіння, як і завжди, внесло в Євгенову кімнату теплу тишу, затишок і заспокоєння. Мати підійшла до столу і звичним рухом, як маленького, погладила Євгена по голові. Євген стрепенувся, одкинув на спинку крісла голову й млосно заплющив очі. Материна рука знову ніжно погладила волосся і спинилась на щолопку 4. Але в темних ямах заплющених очей перед Євгеном нараз постав разючий контраст: мама, ніжна, сумна, полохлива мама і " Барда-дим". Поважний, грузький, завжди сердитий і грубий. Мати журно, з ледве помітною тінню докору, мовила:

— Зачем же ты, Женичка, — так? Папу оскорбил, да и с Леней?...

— Ну, не можу ж я, мамо, ввесь час терпіти, коли вони паплюжать найдорожче мені. Розумієш — просто в душу плюють...

Шла Миколаївна Барабашева не зрозуміла того, що сказав їй син. Вона чула тільки, що сталось щось із її сином, щось перевернулось за останній час у ньому, і цей похмурий, роздратований юнак — то щось інше від Жені. Ніби хтось узяв йому нутро й підмінив. Немов він тяжко захворів. Що скоїлось із сином? Це питання постає перед нею кожного разу^ коли вона дивиться на сина, але вона нічого не може пояснити й нічим зарадити. Через те було тоскно й боляче. Ніла Миколаївна добула носову хусточку й затулила верхню губу. Син жестикулював руками й перед нею на столі й підвіконні розсипались камінцями його дивні, малозрозумілі, гнівні слова, а в грудях їй громадився навісний біль, стискував спазмами горло, щемив очі й підіймався вгору, як кип'ячене молоко: не доглянь секунду — він і переллється через край непроханою сльозою.

Євген глянув на матір і досадно одвернувся:

— Ну, ось ти вже й плакати, мамо! Ну, для чого!.. Себе тільки нервуєш і мене теж...

— Нет, нет, Женичка, — похапцем одсмикнула від лиця руку з хусточкою і навіть посміхнулась, — это у меня насморк...

Євген порожнім поглядом повис на рясному зеленому гіллі за вікном у садку. Ніла Миколаївна пучками

пальців обіперлась об спинку крісла й пестила очима синову голову. — Ах, діти, діти! Яка мука вас денно й нічно доглядати, турбуватись кожної хвилини, роками старанно виховувати, щоб потім одного дня побачити, як усі твої зусилля, всі твої змагання, всі твої сподівання, все пішло за водою;..

Вона дбайливо викохувала своїх трьох синів, вона з однаковою любов'ю, з однаковою увагою застосовувала до кожного з них вичитані з книжок та журналів методи виховання. їй хотілось їм трьом передати своє добре серце й тиху, сумирну вдачу. Вона в кожному хотіла побачити саму себе, бодай хоч частину себе, хоч одну якусь рисочку. Але підростали сини і, підростаючи, мінялись їхні обличчя, їхні вдачі, їхні нахили. Як навмисне, вони виросли не подібні ні на неї, ні на Петра Олексійовича, ані один на одного. І тільки зелений офіцерський однострій зрівняв уже десь у шанцях, на фронті, старшого Жоржа й середульшого Льоню. Прийде час (недалеко вже...) і він зрівняє в юнкерській школі і Женю. Тоді Ніла Миколаївна залишиться зовсім одна, зовсім самотня, як у перший рік шлюбу, коли з намови бідних батьків, стомлена й байдужа, вона пішла за Петра Олексійович*... А втім хіба тепер вона не самотня? Два сини вже вилетіли назовсім з рідного гнізда. Навіть коли — дасть милосердний Бог — їх не одніме в неї та проклята страшна війна, однаково: їх забрало вже до себе безкрає, галасливе життя, що його безугавні, грізні хвилі б'ють за стінами власного дому й майже містично лякають Нілу Миколаївну. Залишився ще Женя, що з його народженням згасла, як коротке дощовите літо, її молодість і зайшла рання осінь. 1 ось одного дня трапилась метаморфоза: ні з того, ні з сього він заговорив до неї по-ма-лоросійськи. Вона нічого не сказала йому на те, тільки ніяк не могла збагнути: Женя, її Женя, і — грубі, вульгарні, мужицькі слова! Як на базарі. Відкіля йому запало це? Де він їх міг схопити? Він, що його так ретельно ввесь час берегли від лихого впливу вуличних хлоп-чисьок, що зроду не був не тільки що на селі, але й на міському базарі, що був добрим учнем і без репетитора переходив з класу до класу. Хай би це захоплення якоюсь фантастичною Україною тралилось, коли він був

Зв7

ще підлітком, коли вбирався в гусяче пір'я й нишком біг до альтанки в садку на нараду "індіанських ватажків" — це було б іще зрозуміло, це було б дитяча розвага, діти люблять фантазувати, але тепер, коли саме скінчив гімназію, — цього, справді, ніяк не можна збагнути.

Ніла Миколаївна любовно обвела очима мужні обриси Євгенової шиї. Він зовсім, зовсім уже дорослий...

Аби якось розрядити в собі терпку образу й безвихідне, тягуче роздратовання, Євген без діла переставляв на столі книжки. Його мучило, що він ні за що, власне, завдав матері болю, що їй тяжко зараз і то зовсім не нежить був у неї, а сльози. Він хотів пригадати, чим саме засмутив її, але не міг пригадати, і це ще більше дратувало і шарпало всередині. Він почував за своєю спиною материну постать у чорному, чув, як вона дивиться на нього, навіть здається чути, як потихеньку шелестять її невеселі думки, і раптом йому стало невимовно шкода високої, сивуватої вже, але ще стрункої і гарної мами в довгій старомодній сукні. Треба розвіяти цю мовчанку, що тужно мжичить у кімнаті, і якось розважити мамуню. Він одсунув крісло й обернувся до матері. Мати стояла за кріслом, не ворухнувшись, і дивилась на нього. Бліда усмішка кволо заграла назустріч йому на її печальному лиці і від неї повіяло на Євгена таким теплом, такою ніжністю, такою любов'ю, що хотілось ударити себе щосили, — як посмів ти хоч на одну йоту завдати болю цій прекрасній, любій мамуні!

Євген кинувся до її руки й притиснув до губів.

— Мамочко!.. Мамуню моя, я зовсім тебе не хотів...

— Ну что ты, что ты Женичка! Я — ничего... я понимаю, что тебе это нравится, не возражаю... Я даже сказала Меланье вышить тебе малороссийскую сорочку, ведь ты же любишь это...

— Ні, ні, не треба сорочки, мамочко! Ні в якому разі!!. Ти скажи їй, щоб вона не вишивала — збентежено заговорив Євген і благаюче подивився знизу на матір.

— Почему же не нужно? Пусть шьет, ей это ничего, я же заплачу ей отдельно за работу.

— Ні, мамочко, я прошу тебе, не треба! Чуєш?..

— Ну полно уж, хорошо... Странный ты какой-то, Женичка...

Євген, мов по небезпеці, легко зітхнув. Ніла Миколаївна обійняла його голову й поцілувала в каштанове покошлане волосся. Все ж таки він найчушший син, — подумала Ніла Миколаївна і присок любові крапонув їй на серце, запік. — Ты не уходи, Женичка, я сюда принесу тебе завтрак, ты же еще ничего не ел, — сказала, похопившись, і швидко зашаруділа подолом сукні з кімнати.

IV

Односив до просвітянської бібліотеки прочитаного Винниченка. 1 раптом, не доходячи яких двадцяти кроків, зустрів Люсю. Євгенові спочатку захотілось обминути її, звернути б у провулок якийсь чи що. Ну як тепер подивитись їй у вічі? Перепрошати за те йолопське весілля в Прийменків, за "Просвіту"? Виправдуватись, коли, власне, нема самої вини?..

Але насмішкуватий, єхидний голос усередині зненацька нагадав Євгенові:

— А Маланка? Забув?..

І тоді ще більше хотілось уникнути Люсі. Хай колись, коли все це загоїться, вкриється забуттям, він прийде до Люсі і скаже їй усе. Але тільки не зараз. Тоді він скаже їй одверто: дивись, який я гидкий. Коли можеш — прости і забудь, а не можеш, тоді... Проте збочувати кудись із пішоходу було вже запізно. Просто до нього йшла звільна Люся й тихо посміхалась. Ах, ця печальна Люсина усмішка й ці тужні зморені очі! В їх карому смутку такий глибокий безпорадний біль і така ніжність, що після них уже нема й не може бути на всьому світі таких других очей, такої другої прекрасної Люсі.

— Я скучила за тобою, Женя, почему ты не приходил в эти дни? Я два дни выходила, но тебя не было...

Сказала це просто й звичайно, ніби нічого між ними не сталось, не було жодної прикрости. Вона взяла Євгенову руку й затримала в своїх долонях. 1 очі знову тужно подивились на Євгена, глянули в саму душу.

Люба! Вона виходила два дні, вона стужилась!.. Лю-сенько, мила...

Хотілось упасти перед нею навколішки й крикнути: "Ти занадто прекрасна і я не вартий тебе! Ти чиста, а я брудний... Я не маю права тебе любити, Люсю...".

— Ты идешь куца-то? — Вона торкнулась пучками книжок і помацала грубішу: — Ты книги несешь? Можна с тобой?

Євген зніяковів і заметушився:

— Ну, розуміється, Люсенько! Я дуже радий: я туди тільки на хвилину... Це в "Просвіту"...

— Ну, гарно! Идем...

Євген здивовано глянув на Люсю. Це "гарно", це чи не перше українське слово, що його напружено й непевно вимовила Люся, внесло чомусь Євгенові незрозумілий дисонанс. Від нього повіяло чимось штучним і несерйозним. Люся скорчила благальну гримаску, й дужки брів звелись, як натягнуті тетивки:

— Правильно я сказала? Ах, "добре" — нужно!... Я, может быть, и начала бы говорить по-украински (ведь я все книги, которые ты давал мне, со словарем прочитала), но, понимаешь ли, меня вот что останавливает: ведь как-то странно сказать, например, вдруг "дякую"; все время говорила "мерси", "спасибо" и вдруг — "дякую". Что-то есть в этом искусственное, неискреннее. Я скорее скажу "спасибі", чем "дякую".

— Так ти й починай із "спасибі", а закінчиш "дякую".

— Я попробую, — сказала вже не жартівливо, а задумливо і раптом низько схилила голову. Коли підійшли вони до просвітянського ґанку, Люся стрепенулась і хитнула головою:

— Может быть, конечно, из этого что-нибудь и выйдет, но ведь это трудно; это нужно всего человека изломать и лепить сызнова... Это очень трудно...

В бібліотеці за столом сидів Митрофан Григорович Перепічка — порався коло свого зшитка. Окуляри злізли йому на середину носа й він дивився понад їхні скельця. Його худезна рука висувалась з тороків зужитого піджака, коли він поважно, мов чинив якесь таїнство, вмокав у каламарі перо й бережно ніс його до зшитка, боячись капнути на папір пляму.

Коло вікна, де старанно розкладено нові журнали й газети, жартував із панночками діловод Бондаренко.