Нащадки прадідів - Сторінка 7

Він розповідав їм анекдоти й першим же реготав із своїх дотепів. Його голосний, селянській регіт вибухав раз за разом і розсипався грохотами по кімнаті. Це нервувало Перепічку й заважало йому працювати. Перепічка кахикав, смикався на стільці, знімав окуляри й протирав їх хусткою, але все дарма. Бондаренко уподобав між панночками чорняву і її соромливі рожаїсті усмішки заохочували його оповідати й реготати далі.

Євген підніс до Перепічки книжки саме в ту мить, коли Перепічка кинув уже зовсім писати й уставився сердитими очима в Бондаренка.

— Прийміть, будь ласка, від мене Винниченка, — простягнув Євген книжки, але Перепічка не ворухнувся.

Почувши новий голос у бібліотеці, Бондаренко замовк і обернувся. Тоді Перепічка перехилився через стіл і тикнув до нього вказівцем:

— Паничу! Чуєте — паничу!.. Бондаренко непорозуміло закліпав повіками.

Це ви до мене?

— Еге ж, до вас. Утріть же соплі! — досадливо кинув йому Перепічка й визирнув з-під окулярів. Бондаренко мимохіть схопився пальцями за верхню тубу й поліз до кишені по хустку. Панночки зніяковіли й потупили долу очі.

— Та утріть же: вище! — ще раз забурчав Перепічка й знову спустився в свого стільця писати в зошиті. Червоний, розгублений Бондаренко старанно шмарував хусточкою свого носа, але там нічого не було. Перепічка, безперечно, просто поглузував. Панночки вже оговтались і стиха пересміхувались. Знищений Бондаренко скривджено глянув на Перепічку.

— Що за жарти — не розумію!.. — набурмосив губи й стенув плечима. Проте встрявати у сварку з Перепічкою не одважився. Перепічка взяв у Євгена книжки й педантично роздивлявся, чи не попсовано їх де.

Люся підвелась навшпиньки й прошепотіла Євгенові на вухо:

— Какой ужасно грубый и злой этот старикашка!...

З сусідньої кімнати вискочив до читальні заклопотаний голова Марко Степанович Федорець. Він, як звичайно, забув удома сірники й шукав десь прикурити. На порозі він ще раз марно полапав по кишенях. Нема.

— Панове, у кого тут горить? А, пане Бара... — Марко Степанович захлинувся й закашлявся.

Перепічка пильно подивився, як тряслися Маркові Степановичу груди, а тоді докірливо забурмотів:

— Ото все через те, що курите! Треба кинути к бісовому батькові оте смердюче зілля. Понакурюють так, що аж дихати нема чим!.. Учора он прийшов до мене Галак-тіон Порфирович; раніш було глянеш на нього, а там лице таке ж червоне, таке ж червоне, що приторкни туди кизяка, так кизяк так і пчиркне! А тепер дивлюсь — зелений, як листя, ще й бухикає. — Курите? — питаю. Курю, — каже. — А ну покажіть мені пельку, — говорю. Як глянув я туди, а там сажі тієї, як у комині!.. Ото і вам так буде, — повчально закінчив Перепічка свою тираду й узявся записувати книжки.

Марка Степановича не пройняли Перепіччині слова.

— Один раз мати на світ породила, один раз і вмирати! — Маханув по-молодецькому рукою і запихкав цигаркою. Потім подумав мить, стукнув себе по лобі й пригадав:

— Да, чуть було не забув! Ідіть же, Митрофане Григоровичу, на нараду, там уже ж почали. До речі, і пан Барабаш тут. Зайдіть на хвилину, допоможіть, — узяв Євгена за руку й потягнув до дверей. Євген завагався й уперся:

— Я... зараз не маю часу. Вибачте. Марко Степанович замахав руками:

— І слухати не хочу! На одну хвилину тільки! Тут дуже екстренне діло, бачите.

— Почему же ты не хочешь, Женя? — здивувалась Люся. — Пойдем... А мне можно с вами? — нерішуче спитала Марка Степановича й винувато посміхнулась. Руки, голова й тулуб Маркові Степановичу заворушились, як вітряк під негоду:

— Розуміється! Про що тут питати! Будь ласка! Дуже раді! Прошу!..

В сусідній кімнаті засідала просвітянська рада й кооптовані. На непокритому столі лежав якийсь зібганий папірець із штампом і печаткою, далі, коло ветеринара Коваленка, — відро з водою й полив'яна ринка. Нарада нещодавно розпочалась і через те води у відрі повно й на столі не набурено, сухо. На темній пофарбованій лутці тихо згасало останнє проміння дня. Нарада сиділа поважно, в задумі. Марко Степанович оживив її своїм швидким, бадьорим голосом:

— Панове, дозвольте я трохи поінформую прийшовших товаришів?..

Нарада погодливо озвалась своїм улюбленим "будь ласка".

— Так справа, бачите, ось яка: під Ригою на фронті сформувався український полк імені "Спасіння України". Полк состоїть головним чином із солдат нашого повіту. Так ось вони прислали до "Просвіти" листа з проханням, щоб ми їм справили прапора з нашою місцевою чудотворною іконою... Отут вони й пишуть... — Марко Степанович узяв бережно папірця й урочисто прочитав: "...3 цим прапором ми підемо хоч на край світу за нашу Неньку-Україну!.." — Марко Степанович шанобливо, як дорогоцінний скарб, поклав папірця на стіл і звернувся до наради: — Так ось, панове, що будемо робити?

Першим озвався соборний співак-бас Покотило:

— Треба, конешно, ублаготворити...

Нарада пристала: звісно, треба зробити прапора. Це буде моральна підтримка, зв'язок і взагалі. От тільки біда, що коштів у "Просвіти" зараз немає. Не можна ж із "Національного фонду" брати: то до Києва, Центральній Раді. Марко Степанович зневажливо махнув рукою: кошти? Єрунда! На таке діло він сам збере кошти. Важко зібрати тепер? Як на те вже пішло — він сам віддасть свої власні кошти, а "Просвіта" таки справить прапора! Прапор неодмінно мусить бути! Як ви гадаєте, пане Ба-рабаш?.. — знічев'я обернувся він чогось просто до Євгена, і це раптове запитання трохи спантеличило його. Люся примружила очі й пильно подивилась на Євгена.

— Прапор? Я думаю, що прапор обов'язково треба зробити...

— Ну, безперечно ж! — схопився Марко Степанович, ніби тільки від Євгенових слів і залежало бути чи не бута прапорові. — Обов'язково треба зробити!

До кімнати увійшов з бухгалтерською книжкою під пахвою Перепічка, а за ним навшпиньки суддя Вареник. Перепічка став і кинув понад окулярами незадоволений погляд ~ коло столу не було вже де сісти?

— Позаймали всі місця! — забурчав він під ніс і пішов до стінки. До нього притулився двійнею Вареник.

Ну, діло вже ясне. Прапора вишиють ряснянські черниці, їм замовити — так вони постараються. Ратище буде кленове, пофарбоване жовтою фарбою, а на ньому вгорі блакитний архангел Михайло. З архангелом було б дуже ефектно!.. Архангел дорого коштуватиме? Ну, добре — хай тоді буде хрест. Е ні, — хрест був на російських знаменах, краще тоді вже щось вроді булави. Позолоченої булави. Без шпичаків, — кажете? Гаразд: угорі буде кругла, шліфована булава. Тепер — полотнище. Розуміється, шовкове. Одне поле — жовто-блакитне, а друге — зелене. На зеленому полі — чудотворна Божа Мати і вгорі коло неї напис: "Хай сохранить вас Божа Мати", а внизу: "Українському полку Спасіння України від "Просвіти".

Ветеринар Коваленко слушно зауважив:

— Треба ж написати, від якої "Просвіти": повіт і губернію.

— Звичайно, звичайно! — поспішив погодитись Марко Степанович, щоб скоріше вести діло далі, та тут зненацька озвався від стіни Перепічка, і вся нарада обернулась до нього.

— Це все нікуди не годиться! — категорично заявив Перепічка.

— Насамперед, якщо солдати цього полку з Харко-вщини, тоді — правильно, треба назвати — "український полк", а як із Полтавщини чи Київщини, то це вже буде не "український полк", а "малоросійський". От Сковорода — він так і говорив — сестра Україна і мати Малоросія. Україна — це тільки Харковщина, Полтавщина звалась гетьманщиною, а...

— Совершенно вєрно! — підхопив Вареник і чорні сливи очей заблистіли йому, заграли наливкою на сонці.

Нарада незадоволено зашаруділа: якщо Мигрофан Григорович має якісь там свої химерні теорії, то він може залишати їх при собі, а не виносити на люди.

Студент Дорошенко обурювався сусідові:

— Це ж скандал! Це компрометує всіх нас! Якщо цього малороса й далі триматимуть, я нихожу з "Просвіти"!

Заходило на велику сварку.

Марко Степанович намагався був схаменити Перепічку, але з того нічого не вийшло. Перепічка, не зважаючи ані на що, вів своєї далі:

— А потім, що воно за жовто-голубе поле? Та ще й говорять — "блакитне"! Де ви чули, щоб дядько наш казав — "блакитне"!.. У козаків знамено було біле, а на ньому хрест і полумісяць, о! А то повигадували тепер усякі жовто-голубі та червоні флаги! Червоний цвіт у козаків — то був траур, трупи покривали червоною китайкою, а не флаги робили. Це все галичани оті повигадували!..

— Це справжній реакціонер! — голосно вигукнув Дорошенко. Маркові Степановичу теж урвався вже терпець слухати, як Перепічка верзе теревені. Він узяв у руки полив'яну покришку, зібрався з духом і застукотів нею по столу.

~ Митрофане Григоровичу! Ми вас вислухали, а тепер слухайте й ви нас! І, будь ласка, не перебаранчайте вже!..

Перепічка, бурмочучи, огризнувся й замовк.

Справа з прапором захопила Євгена і він на якийсь час забув навіть про Люсю.

Цей далекий козачий поклик, що його тіні-слова застигли в зібганому папірці з печаткою, лоскочуть душу й спиною пробігають дрижаки. Ах, ці нікчемні Перепічки, Коваленки, Дорошенки та й сам Марко Степанович Фе-дорець! Для чого вони мусолять справу та й для чого вони взагалі, коли десь там на розламаних фронтах від Балтики до Чорного моря лізуть шанцями з історії, з небуття воскреслі козаки!

І тоді захотілось Євгенові зробити щось надзвичайне для цих козаків, щось таке велике, як та казкова сила, що не знати як росте, міцніє й промовляє з далекого бою.

Марко Степанович приборкав Перепічку й тепер сміливо вивершував діло до кінця.

— Значить, ніхто не перечить, щоб було зелене і жовто-блакитне поле?.. Добре! Тепер — який же напис буде на жовто-блакитному? Ну, посередині можна — хреста, але ж до нього необхідно якихось слів. Хотілось би, знаєте, чогось такого бадьорого, з пісні якої, чи що. От хоч би й цієї:

Слава нашим козаченькам, Нехай ворог гине!

Бас-співак Покотило загудів край столу:

— Бажано було б чогось більш національного...

— Я пропоную, — встав Дорошенко, — просто написати: "Ще не вмерла Україна і слава, і воля!.."

Люся напружено слухала. Підборіддя їй подалось наперед і очі перебігають з одного промовця на другого. Впиваються гостро. Мов обнюхує вона їх. Дорошенкова пропозиція її збурила. Вона схопила під столом Євгено-ву руку й голосно прошепотіла:

— Это же глупо: быть уверенным, что Украина живет, а на знамени писать "Ще не вмерла"!..