Неоднаковими стежками - Сторінка 85

— А от і я сподобила вас одданням вашого візиту до мене! День добрий вам! — лепетала вона, здушивши йому руку своїми обома рученятами по-паничівському.

— Доброго здоров’я. Прошу до світлиці, — запрошував панич Меласю з якоюсь ніби соннотою та длявістю в голосі і в рушеннях.

Йому, очевидячки, було ніяково од такого несподіваного візиту дами, котрої не знали ні його тато, ні мама. Він міркував нишком, чи знає пак Мелася, що він живе не окроми од батька, не в опрічній квартирі, а вкупі з старими?

Малинкін запросив Меласю до зали й посунув до неї крісло. Мелася сіла, наче птиця впала, і розпочала розмову на сьогочасні теми, нахапані навіть не з книжок, а на льоту та на скоку од других в розмовах по салонах. В неї була думка, що й Малинкін прогресист і народовець, і вона мала на думці підійти під його погляди. Але вона помилилась. Панич тямив ці думки стільки, скільки тямить чудова картина, чудовий портрет якогось красуня. І спочував він цим думкам так само, як спочував би намальований портрет. Окрім служби, в його не було в голові нічогісінько. Малинкін, неначе з-за угла мішком пришиблений, як кажуть на селі, неохочо й мляво вів розмову. В його все вертілась в голові думка, що от-от незабаром одчиняться двері і в покоях з’являться батьки, захоплять його на гарячому вчинку з якоюсь розтріпаною, надто вже сьогочасною панією, котра нахабно вшелепалась до його серед білого дня.

Мелася за якусь хвилину наговорила, наказала повну хату, ще й кімнату, порушила язиком мертве застояне повітря, неначе млинком перегнала й перемлинкувала пашню. Малинкін все озирався на двері, зиркав на дзвоник, що теліпався над дверима в прихожій, й говорив мало.

Набалакавшись всмак, Мелася оговталась, озирнулася на кімнати й почала вважливо кмітить. Вона прикмітила, що житло чимале, надто просторне, що в покоях не паничівська обстава, а сім’єва. Незабаром через двері вона вгляділа в другому покої старечу заялозену кацавейку, що теліпалась на стіні, й жіноцьку хустку, забуту на столі. Мелася аж тоді схаменулась і догадалася, що вона зопалу, не розпитавшись гаразд, помилилась і потрапила не в кавалерську квартиру, а в житло Малинчиного панотця. Вона жваво схопилася з крісла й почала прощаться, а потім мерщій вибігла на вулицю, неначе вискочила опечена з пожежі.

«Оце ж я вшелепалась! Ну, та й вшелепалась»! — думала Мелася.

— Не забувайте ж за нас! Не минайте моєї хати! — ляснула Мелася на одході й швиденько побігла до Марковицької, щоб напевно досвідчитись і пересвідчиться, в чиє-то житло вона зопалу втирилась з своїми одвідинами, хоч вона й справді таки нехтувала людським поговором. Вона зловживала ліберальні ідеї, не маючи в голові й сліду їх, і тільки здіймала смачні вершечки з чужих глечиків з чужим молоком. Але тих глечиків вона і не наливала молочком, і не пеклювалась тим дійвом, неначе вона відьмила по чужих загородах і користувалась новими принципами, поставивши усе сьогочасне прямування напереверт, навіть сторч, догори ногами.

— Одже ж ти, Меласю, не дуже обачна людина: не розпитавшись броду, полізла в воду. Треба бути трохи обережнішою, — напутювала її Марковицька, бо була хоч і не обачніша за Меласю, але була багато досвідніша в справах залицяння та романів з паничами.

— Але ж, Марусю, поміркуй ти гаразді чи не мала ж я права оддати візит, як самостійна людина й громадянка, хоча б Малинкін жив десь при якій сім’ї, чи хоч би і в батька? Він мені зробив візит, а я йому повинна ж таки оддать його з звичайності, хоч я й дама. Так воно припадає, як на мій погляд. Час би нам одкинути ті давні салонні забобони, ту старосвітську нісенітницю, — виправдувала себе ця псевдолібералка.

— Воно то так з твого погляду, і по сьогочасній логіці так випадає. І я держусь такої ж думки. Але я не вшелепалась би з візитом до панича в сім’ю, коли панич живе не окроми, а при батькові, і ще й досі не одселився на своє власне житло: якось було б мені ніяково. Це ти, Меласю, зопалу втнула штуку!

— Може, то ти, Марусю, надто вже міркована людина, — сказала Мелася.

Але це так тільки говорилось: їй все-таки було трохи ніяково, що вона, мужня жінка, присурганилась до панича, котрий жив при батькові.

— Коли ти вже оддала Малинкінові візит, то це випало непогано, бо тобі нешвидко б довелось оддать йому візит: Малинкіна посилають в командировку кудись далеченько, на Волгу, чи що, з кількома товаришами по якомусь ділу.

Мелася трошки стурбувалась. Її неначе щось здушило коло серця. Ця несподівана звістка збентежила її так, що вона аж голову похилила. Прощаючись з Марковицькою, вона спитала в неї, котрого дня має виїжджать в Києва Малинкін. В неї майнула думка виїхать на вокзал на провід милого і надивитись на його при од’їзді, і попрощаться.

«Як би то йому натякнуть і показати, що я його кохаю? Чим би прислужиться, щоб запобігти в його ласки, прихильності, а потім, може, й кохання?» — думала Мелася, вертаючись до господи.

Думала вона, голову ламала, і надумала справить йому чудовий дорожній ручаний саквояжик, туди убгать гарненький вишиваний рушник для втирання виду в дорозі з додачею паничівського приряддя: гарного гребінця та щіточки для вусів.