Неоднаковими стежками - Сторінка 87

За два дні перед водохрищем Мелася запросила гостей на вечерок. Вона клопоталась та бігала, як несамовита, готуючи усе на вечерок. Коли це надвечір несподівано в прихожу ввійшла стара Гуковичева, Текля Опанасівна. За нею звощик з дворником перли здорову плетену скриню та пакунок з завинутими в килим подушками, прив’язаними поверх скрині. Гуковичева несла в обох руках дрібніші речі: якісь кошики та завиніння, щось зав’язане в здоровій хустці. Прихожа, за тими пакунками та одежею, кинутою жужмом, нагадувала багажний склад на вокзалі.

— Нащо це ви, мамо, такого багато понабирали з дому? —спитала з дива Мелася. — Чи на прощу зібрались аж у Єрусалим, чи що?

— Це я покинула твого батька достоту так, як ти покинула свого чоловіка, — обізвалась знехотя Гуковичева.

— Нащо ж ви покинули батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви притулитесь в мене з такими завальними речами? — аж крикнула Мелася.

— Я не думаю в тебе шукать притулку! Дай мені мерщій обідать, а ввечері я переберусь в мебльовані кімнати поблизу од Михайлівського монастиря та й житиму там, бо вдома мені далі невидержка.

— Чом же невидержка? — спитала Мелася з дива.

— Тим мені невидержка, що твій тато знавіснів, — одрубала стара.

— Що ви кажете? Це, надісь, ви так говорите з досади? Там в вас, мабуть, щось таке скоїлось: трапилось щось неприємне в сім’ї.

— Мабуть, таких сім’їв. як моя й твоя, і на світі не знайдеш. Чи твій батько знавіснів, чи, може, збожеволів, я цього гаразд не стямкувала. Я з ним лаялась, змагалася та й годі сказала, їдь вже ти додому та хазяйнуй там, та змагайся з ним. Мені вже осточортіло те змагання. Може, він тебе послухає, бо мене ні в чомуне слухає й має мене за ніщо, —говорила мати, роздягаючись.

— Але ж на ваш прожиток тут в гостиниці треба чимало грошей? — якось запикуючись, обізвалась Мелася.

— Отак, дочко, як і на твій прожиток тутечки. Про мене, їдь вже ти з дітьми додому та й хазяйнуй, бо я туди, мабуть, вже ніколи не поїду, — бурчала стара, сідаючи на канапі.

Така материна гадка була дуже несподобна Меласі, та ще саме тоді, як у неї «зацвіло серденько», як співають в пісні, і розпочинався приємний роман, з котрого передостанній або й останній одділ вона мала надію скінчить от-от незабаром.

— Батько твій геть-то вже щиро й правдиво додержує умови з моїми родичами, котрі були так само, як і я, настоятелями на маєтність після небіжчика дядька і котрі мають право взяти одчіпного по небіжчикові. Платить та й платить їм гроші з доходів, з млина та з лісу, та з пашні, а з хазяйства і в нас буває часом недохватка. Я встоюю за те, щоб нічого не платить отим ненажерливим родичам. А він таки своєї! Неначе затявся та все мене дратує, все сперечається та свариться зо мною, неначе накупився. Невидержка мені далі та й годі.

— А хто ж оце держатиме хазяйство в домі? — спитала Мелася.

— А хто ж? Красуня Килина ж, що була економкою в дядька в дворі в останні часи і всім правувала в оселі, як він вже з глузду з’їхав чи збожеволів і жив одлюдком на селі. Ота красуня, мабуть, незабаром забере усе в господі в свої пазурі. А батько їй потурає, в усьому сприяє та слухає тільки її, ще й покриває: каже, що вона знає буртянське хазяйство краще од мене. Переполовинить вона незабаром усе наше надбання, — говорила стара.

Ця Килина й була причиною, що Гуковичева покинула старого, бо не стерпіла його залицяння. Стара й досі любила свого чоловіка й ні разу не зраджувала його й не скривдила в своїх почуваннях. Мелася догадувалась за ту найпершу причину несподіваного од’їзду матері до Києва.

— Гм… гм… Цю Килину треба б було давно витурлить з садиби. Шкода, що вже минула панщина. А я знала б, куди її заправторить. Та ба! Тепер інші часи, — муркнула Мелася.

— Отут у Києві сидітиму коло монастиря та щодня ходитиму до божого дому, то принаймні хоч спасатимусь на старість.

— Що ж ви тут робитимете? Хіба щодня по п’ять акафистів читатимете, як читає Таїса Андріївна? — питала, аж зуби зціпивши од злості, Мелася.

— Нехай читатиму принаймні по три на день, то й з того буде якась користь: і те піде за спасіння моєї душі та душі твого батька за його провину та його поганий вчинок, — говорила стара з бідканням. — А для мене, на мій вжиток небагато грошей піде.

Мелася задумалась. Вона була хазяйновита й дуже шкодувала, що її добро пропадає марно. Од’їжджаючи з дому, вона покладала надію на маму, як на кам’яну гору. А тепер та кам’яна гора рушила з села й посунулась просто до неї в Київ і всурганнлась в її покої. Мелася й вуха опустила, і голову похилила.

По обіді стара вже смерком поїхала до монастиря, поблизу напитала собі дві мебльовані кімнати й зараз туди перевезлась, щоб жити на спокої коло самісінької святої брами та спасать свою душу, ще й одмолювать провину свого старого, котру вона більше вигадувала й збільшувала через свої старечі примхи та ревниве заздріння.

Мелася, випровадивши матір, готувалась стрічати гостей. Незабаром прибігла Марковицька вкупі з Малинкіним. Придибав і веселий та жартівливий генерал Лозинський. Прийшла й Люба і привела з собою якусь давню свою приятельку. І весела розмова, сміх та жарти не переставали ні на часок і тяглися сливе до глупої ночі. Малинкін любив це веселе Меласине товариство, в котрому він розважав себе після канцелярської нудоти, а ще більше припадали йому до вподоби Меласині смачні та тривні вечері та добрі вина.