Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії - Сторінка 13

—Тс-с-с!— Недопопелюшка приклала палець до губів.

Гвардійці завовтузилися, і один з них сказав.

—Я щось нічого не чую, Недобородо! А ти?

—Я теж! І навіть не бачу!— відповів другий.

Недопопелюшка полегшено зітхнула і схвильовано сказала:

—Не падай духом! Ми тебе виручимо! Ніч довга всі в замку вже поснули, а Недоладько пішов у місто по допомогу.

—Слухай уважно, Недопопелюшко!— відповіла їй Аля.— Перш за все треба сховати голову Першого Недорадника

—Як це — сховати?

—Дуже просто. Проберись до Тронної Зали, там за троном є ніша. У ній заховані лицарські лати. Шолом Недорадник кожного ранку прилаштовує собі на плечі замість голови. А ввечері знімає і кладе у нішу. Зараз ніч. Отже, шолом можна переховаТ в інше місце.

—А для чого його ховати?— все ще не розуміла Недопопелюшка.

—Ну як ти не розумієш! Без голови Недорадник не зможе наказати катові відрубати мені голову.— Аля перевела подих.— А потім,— продовжила вона,— невідомо, чи встигне годиникарь полагодити годинника до дванадцятої години. Недорадник накаже гвардійцям схопити його і відрубати голову теж.

—Тепер я все зрозуміла!— вигукнула Недопопелюшка.— А зараз треба дізнатися, у кого ключ від твоєї в’язниці.

По цих словах гвардійці знову забряжчали своїм залізяччям і один з них сказав:

—Здається, ти залишив ключ у замку, Недобородо?

—Еге ж, у замку,— відповів той.

—І двері можна відімкнути?

—Звичайно!

Недопопелюшка підбігла до дверей. І радісно ойкнула, бо в замку справді стирчав ключ.

Вона відімкнула двері, схопила Алю за руку, і вони побігли до виходу з підземелля.

У тиші щось знову забряжчало і почувся голос одного з гвардійців:

—Ти чув що-небудь, Недобородо?

—Анічогісінько! І навіть зовсім нічого не бачив!— відповів той.

І в голосі його вчувалася лукава посмішка.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ,
у якому виявляється, що полагодити
годинник неможливо

У замку справді всі давно спали. Недопопелюшка з Алею обережно пробиралися темними кімнатами і коридорами. Тільки місяць і зірки світили їм у величезні чорні вікна. Та ще було чути, як на вежах перегукуються вартові. Їхні кроки відлунювали під арками.

А дівчаткам здавалося, що за ними хтось женеться. Вони міцніше стискували одна одній руку і поспішали далі.

Нарешті вони дісталися Тронної Зали і підійшли до ніші. У ній, поблискуючи у місячному сяйві, стояли лати. Шолом був на місці

Всередині у Алі похололо. На мить їй здалося, що з щілини над заборолом за нею стежать холодні і лихі очі Першого Недорадника. Аля зібралася з духом і підняла забороло. Шолом був порожній. Дівчинка зняла його і завагалася.

—Куди ж його сховати?— міркувала вона.— А! Придумала!— і потягла Недопопелюшку у спальню Недороля Десятого.

Вони підкралися до королівського ліжка і відхилили завісу. На ліжку солодко спав Недороль. Аля швидко сховала шолом по під подушки.

—Тут його нізащо не знайдуть!— задоволено мовила вона.— А тепер — швидше до годинникаря!

Годинникар Недождень жив у маленькій комірчині під самісіньким дахом центральної вежі. До неї вели гвинтові сходи, якими оберталися зубчасті колеса велетенського годинника.

Він уважно вислухав Алю і схвильовано заметушився по комірчині.

—Яке нещастя! Яке нещастя!— приказував він і хапався руками за голову.

Недопопелюшці ледве вдалося його заспокоїти.

Годинникар впав на стілець і розпачливо подивився на Алю.

—Я так і знав,— мало не плачучи, сказав він,— що ця стрілкака колись знадобиться! Я так беріг її! І ось тепер… тепер я нічим не можу вам допомогти! Бо вчора її у мене хтось поцупив!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ,
у якому всі вирушають
на розшуки стрілки

Це справді була прикра новина. Адже без стрілки годі й думати про полагодження годинника. А без годинника Алі нічого й мріяти про повернення додому. Всі зажурено мовчали.

Та ось Аля підвела голову і в її очах засвітилася надія.

—А яка вона, ця хвилинна стрілка?— спитала дівчинка, бо згадала дивний спис одного з гвардійців, які охороняли її у в’язниці.

—Це довга пласка залізяка, загострена з одного кінця. На другому кінці у неї дірочка, у яку просувається вісь,— пояснив Недождень.

—Здається, я пригадую, де бачила її! — і Аля розповіла про спис.

—Швидше туди! Це напевно стрілка!— нетямився на радощах годинникар.

Вони вийшли з комірчини. Вже сходило сонце, і починався новий день.

Поминувши кілька кімнат, усі помітили, що у замку діється щось незвичайне: назустріч їм бігли гвардійці. На превелике дивування, вони зовсім не звертали на Алю уваги. Навпаки, здавалося, що гвардійці самі від когось тікають, скидаючи з себе лати і шпурляючи зброю. Придворні, з перекошеними від жаху обличями, тягли за собою якісь вузли та валізи. Всі вони бігли із замку і зникали у кривих вуличках міста.