Оленяче джерело - Сторінка 2

Кімнату наповнили пахощі міцної кави. Старий розлив напій у філіжанки.

"Цікаво, чи старенькі знають причину, чому Гульсюм уже кілька днів гостює тут? — міркував Бекір, смакуючи каву. — Мабуть, знають, дочка від них нічого не приховує…". Як би там не було, Бекір був задоволений, що батьки дружини ні про що у нього не розпитували, начеб вони нічого не знають.

— Мені здається, вони там чебуреки збираються смажити, ви тут розмовляйте, а я піду допоможу їм, — сказала Гульсюм, допивши каву.

Та коли Гульсюм вийшла з кімнати, чомусь і розмова перервалась; старий сидів, погладжуючи бороду і вуса. Він першим порушив мовчанку. Показавши на великий килим, що висів на стіні, промовив:

— Так, синку, життя схоже на цей килим. Скільки на килимі узорів, стільки ж і вузликів, але люди дивляться тільки лиш на красу, вузликів не видно, вони повинні бути сховані. Якщо ці вузлики буде видно, килим ніхто не купить…

Бекір пив каву і намагався зрозуміти, до чого схиляє старий. Допивши каву і поставивши філіжанку на тацю, старий промовив:

— Гульсюм розказала нам про цей лист… Я не знаю, що це за лист. Але ми з дружиною сказали Гульсюм, що, мабуть, хтось пожартував. Правду знаєш тільки ти і Всевишній.

— Баба, я вам слово даю…

Старий відразу підняв руку, зупинивши його.

— Стривай, не перебивай мене. Послухай, потім скажеш, а там сам знаєш, як серце підкаже, так і роби… Що вдієш, в молодості людина й помилятися може… Якщо в тебе десь росте дочка, забувати про неї — гріх. Бог не вітає такого. Отже, ти мусиш і за неї переживати. Словом, Гульзар і Лейля — твої діти, але й ця дівчинка не чужа тобі. Знайшлась, значить, Всевишній так захотів.

— Я від щирого серця кажу, баба, у цій справі щось незрозуміле відбувається! — серйозно сказав Бекір.

— Я повторюсь, тобі видніше, але якщо щось незрозуміле, треба докопатися до істини. Знайди цю людину, поговори. Але треба знайти. Не думай, синку, що нам, старим, легко.

— Правильно кажете, баба, очевидно мені слід буде поїхати. Я запропонував Гульсюм поїхати разом, але вона не хоче.

— І правильно. Справа непроста. Дружина тут тобі може тільки заважати. Краще сам поїдь.

Старий зняв з ніг капці, лишившись у вовняних шкарпетках. Він любив сидіти на матраці, що лежав на підлозі, простягнувши ноги. Цю кімнату старенькі виділили спеціально для себе і обставили її відповідно. Підлога застелена повстяним покривалом, а під стінами атласні матраци і приставлені до стіни великі оксамитові подушки. Біля лівої стіни дві шафи, в одній — складені один на одного матраци і ковдри, в другій — посуд, в кутку — кона — круглий обідній стіл на коротких ніжках.

На почеснім місці висів Коран у шкіряному чохлі, над дверима — сури з Корану, написані золотими літерами. Цей Коран протягом ста років переходить від одного покоління до іншого. Тестеві дістався від діда, а дідові від його батька…

Бекір Асанович любить сидіти в цій кімнаті. Тут нема столів із стільцями, якими наповнені інші кімнати, багато вільного місця. Ця кімната нагадує Бекіру кімнату його покійних батьків.

До кімнати увійшла Гульсюм.

— Де будемо вечеряти — тут чи в обідній кімнаті?

— Тут, тут, — сказав Бекір.

* * *

До Махмуда Расуловича Бекір зміг потрапити лише під кінець робочого дня. Директору зовсім не подобається, що всі хочуть йти у відпустку в один і той же час, бо графік відпусток складається заздалегідь. Цього року Бекір збирався відпочивати на початку осені. Певно, тому, коли Бекір почав викладати своє прохання, директорове обличчя зробилося "кислим". Дивлячись на вираз обличчя директора, Бекір зрозумів, що він не погодиться і, не роздумуючи, розказав йому усе, як є.

Трохи помовчавши, Махмуд Расулович промовив:

— Питання справді непросте, — він пильно дивився на Бекіра і в його погляді читалося: "Мабуть, справді там десь живе твоя дочка, а ти ходиш тут, наче й не було нічого…" — А що тут вдієш, треба їхати, — сказав він, підписавши його заяву.

Бекір Асанович подякував директору і, потиснувши руку, вийшов з кабінету. Та невдовзі йому знову знадобилося повер-нутися сюди.

Влітку за день до вильоту складно купити квиток на літак, та ще й в напрямку Чорного моря. Не лише Бекір, а й всі працівники інституту, коли виникали проблеми, зверталися до директора, тому що Махмуд Расулович завжди знаходив вихід з будь-якої ситуації. Ось і зараз, за допомогою Махмуда-ака* було виділено одне місце в літаку, що відлітав завтра вранці. Так було вирішено проблему з квитком.

* * *

Бекір Асанович вернувся до лабораторії в піднесеному настрої, так, начеб камінь упав з душі. Робочий день скінчився швидко. Попереду — місяць відпустки…

У лабораторії вже нікого не лишилося, тільки Зайнаб була заклопотана своїми справами:

— Не встигла, вибачте, — сказала вона, заїкаючись.

— Нічого, я тобі не заважатиму, — відповів Бекір Асанович.

Він уважно оглянув, як проростає пшениця під скляним ковпаком, який встановлено для створення штучного мікроклімату. Крізь скляний ковпак було видно не тільки пшеничні паростки, а й коріння, яке, пробившись крізь сухий шар землі, тягнеться до води, залишеної на дні банки. Отже, дослід проходить вдало.

Бекір Асанович залишив для старшого лаборанта стисло викладені рекомендації для подальшої роботи. Трохи подумавши, дописав, що коли зможе, зателефонує звідти, куди їде.

Виходячи з кабінету, у дверях зіштовхнувся зі своїм аспірантом Турсуном Мухтаровим. Схоже, Турсун шукав його. Він був схвильований, чорні, як дві тернинки, очі стривожено дивилися на Бекіра Асановича.

— Це — правда, що ви їдете? — запитав він.

— Правда, треба піти у відпустку.

— А як же наші справи?

Бекір Асанович узяв Мухтарова під руку і пішов з ним коридором. Пройшовши кілька кроків, бажаючи заспокоїти аспіранта, сказав:

— Я тільки на місяць їду.

— А чому так несподівано… Не можна на вересень перенести? Ви ж казали, що збираєтеся відпочивати восени?..

Бекір Асанович дуже добре розумів стан Мухтарова. Аспірант Турсун ще недавно закінчив дисертацію і про це скоро буде дано оголошення в газеті. В такий час, тобто в такі відповідальні для аспіранта дні, його залишає науковий керівник. Протягом трьох років Турсун працював над дисертацією: скільки безсонних ночей провів, багаторазових дослідів і коли, здавалося б, закінчив — на тобі…

Дивлячись Турсуну в очі, Бекір Асанович читає його думки, але ж сам він не в ліпшому становищі.

Вони сперечалися, стоячи на східцях біля дверей, нарешті, усміхнувшись, Бекір Асанович сказав:

— Не хвилюйся, Турсуне, до твого захисту дисертації я вернуся. Тепер вислухай мене: доглядайте за нашою експериментальною пшеницею. Її доля у наших руках: чи зможемо ми вирощувати стійкий до засухи сорт пшениці, чи ні.

— Ви не хвилюйтеся, я зроблю усе від мене залежне, — запевнив Турсун, — але, Бекіре Асановичу, вам обов’язково треба поїхати?

— Обов’язково треба їхати! Розумієш, Турсуне, іншого виходу нема.

Турсун розуміюче закивав головою. Бекір Асанович по-дружньому поплескав його по плечу.

— Тоді бажаю вам щасливої дороги. Може, вас проводжати треба? — запропонував Турсун.

— Дякую. Я замовив таксі, вранці приїде.

Потиснувши один одному руки, вони розійшлися.

* * *

Вранці наступного дня, коли Бекір похапцем пив чай, Гульсюм готувала йому в дорогу необхідні речі. Хоч ще не було й сьомої години, під вікном просигналило таксі.

— Не поспішай, їж, почекає, — промовила Гульсюм.

Вона виглянула у вікно і помахала рукою таксисту, мовляв, почули, скоро вийдемо.

Бекір увійшов до дитячої кімнати. Діти солодко спали. Він не захотів їх будити, трохи постояв поруч, потім тихенько вийшов.

Гульсюм щось докладала до валізи. Увечері вона сказала чоловікові, що хоче провести його до аеропорту. Але ж… Сонних дітей не залишиш самих і до того ж на дев’яту потрібно йти на роботу.

До таксі вони вийшли разом. Поставивши валізу на заднє сидіння, Бекір обійняв дружину і поцілував у щоку.

— Неспокійно мені дуже, — намагаючись усміхнутися, тихо мовила Гульсюм.

— Є привід… адже чоловік на висоту в дев’ять тисяч метрів піднімається…

* * *

…Звідкись долинув дзвінкий дитячий сміх і перед ним виринуло личко дівчинки: вона була начеб чимось збентежена, рот напіввідкритий, видніються зу-би-перлинки. Брови урозліт — викапана Люба!

Серце схвильовано забилося, він знову кинув погляд услід зграйці дівчаток, яка з веселим сміхом помчала схилом узгірка. Він силкується пригадати риси обличчя цієї дівчинки, а перед очима постає образ Люби…

Одягаючись, він помітив за озерцем на узгірку жінку. Вона з’явилася, коли Бекір милувався горами. Він устав і, тримаючи в руці шкарпетку, яку не встиг надіти, дивився в її бік. Жінка, зупинившись на узбіччі дороги, дивилася на нього. Бекірове серце забилось сильніше. Жінка стягнула з голови хустку, перекинувши косу на груди:

— Борько… — вигукнула вона, простягнувши руки.

Бекір босий, перестрибнувши через джерельце, ледве дихаючи, вибіг на узгірок. Поспішав, боячись, щоб вона не зникла. Ухопив її руки своїми, припав губами спочатку до одної, потім до другої. Любині очі не змінилися, тільки голубизна трохи потьмяніла, ніби до них долили джерельної води, а довкола з’явилася "павутинка" зморщечок. Волосся зачесане і заплетене; у косах з’явилися волосинки, схожі на білі ниточки.

Люба обняла Бекіра за шию зі словами:

— Мені Раїса сказала. Відразу сюди примчала. Я знала, що ти обов’язково приїдеш сюди.

Бекір, не промовивши жодного слова, гладив її плечі. Звичайно, він повинен був бути тут, де ж іще?! Його бажання піти туди, до старого млина, і те, що Люба, почувши про приїзд Бекіра, залишила свою бригаду і прибігла сюди, про таке кажуть — в один час народились.

Люба відступила на крок. Її сміх не змінився, губи трохи зблякли, брови, як і раніше, грайливі.

Бекір узяв її під руку, вони потихеньку зійшли з узгірка, обійшли джерело, попрямували до колись улюблених місць. До їхньої зустрічі Бекірів піджак був розстелений саме в цьому місці. Помітивши його, Люба скоса зиркнула на Бекіра і подумала: "Отже, він давно прийшов сюди, згадав далеке минуле". Люба сіла на піджак і, скинувши з голови хустку, прикрила нею оголені коліна.

Коли Бекір трохи отямився від несподіваної зустрічі, помітив, що він босий і холоші його штанів мокрі.