Оленяче джерело - Сторінка 5

Люба щось говорить дочці, дає їй останні напучення. Віра, обійнявши матір, поцілувала її щоки, очі і застрибнула до вагона.

Бекір, взявши Любу за плечі, поцілував її очі. А вона дивиться на Бекіра, начеб бачить востаннє і хоче назавжди запам’ятати його…

Поїзд рушив.

— До побачення! — сказав Бекір і неохоче відпустив її руку.

Люба витерла сльози і усміхнулась.

— Тату! — погукала Віра.

Бекір біг поруч з поїздом, що вже набирав швидкість і, нарешті, застрибнув до тамбура.

Увійшовши до вагона, вони дивилися у вікно на перон, що залишився позаду. Люба махала вслід рукою, Віра щось гукала, притиснувшись чолом до скла, з її очей котилися сльози… Поїзд швидко виписав дугу і вокзал сховався за гіллям розлогих дерев…

Поїзд уже набрав швидкість, Віра і Бекір мовчки дивляться туди, де залишилася Люба… Незабаром і міст через Салгир, і місто лишилося позаду. Поїзд мчить степом, миготять далекі вогники. А перед очима й досі Люба.

— У Москві будемо чотири дні, — сказав Бекір, щоб перервати затяжну мовчанку. — Підемо до Мавзолею. Всяк, хто уперше потрапляє до Москви, обов’язково буває там…

— Тату, а ти поведеш мене в Третьяковку? — запитала Віра.

— Обов’язково підемо в Третьяковську галерею і в музей Пушкіна. Люди, які відвідують ці місця, добрішають душею. Якщо поталанить купити квиток, можна і у Большому театрі оперу послухати.

— Я твори Пушкіна дуже люблю.

Вона прочитала напам’ять пушкінський вірш. Сама того не помічаючи, під час розмови Віра написала пальцем на запотілому склі літеру "П".

— Якщо я бачу людину з книгою Пушкіна в руках або зі скрипкою, я задумуюсь. Чомусь упевнена, що такі люди не можуть завдати зла іншим, — сказала вона.

— А якщо цей чоловік буде трактористом? — сказав Бекір, дописавши на склі решту літер — "Паша".

Віра здивовано подивилася на нього, не розуміючи, як це батько вгадав її думки. Усміхнулась, одначе літери не стерла.

— Він ні на кого не схожий…

— Яка професія тобі подобається?

— Які чудові вірші писав Пушкін, як чудово володів скрипкою Паганіні, а полотна Рафаеля… Я хочу бути також талановитою, як вони. Не обов’язково писати вірші, грати на скрипці, малювати картини, якими захоплюватиметься весь світ. Не має значення, буду трактористкою, швачкою чи лікарем. Головне — бути справжньою, доброю людиною. Правда?

Бекір Асанович ствердно кивнув головою, встав. Під ногами щось затріщало. Глянувши на підлогу, він побачив розсипану жменьку пшениці, схоже, що хтось заносив до купе дірявий мішок із зерном.

Віра й Бекір Асанович, схилившись, почали збирати пшеничне зерно. Віра випросталась, подмухала на долоню, з зерен злетів пил і вони засяяли, як золото.

— Дивись, ніби золото!.. — потім простягнувши руку крізь відчинене вікно, висипала зерна зі словами: — Нехай пташки поклюють!

— Я навчу тебе найкориснішої для людей професії, — сказав Бекір, погладивши її спорожнілу долоньку і поклавши в неї зерна, які підібрав сам.

Віра не викинула їх через вікно, а затиснула в долоні.

Розрізаючи нічну тишу, поїзд мчить і мчить уперед. Колеса дзвінко вистукують свою мелодію. Зрідка за вікном миготять вогні і знову зникають в нічній темряві.

Бекір в задумі стоїть біля вікна і йому здається, що Люба все ще махає рукою їм услід… Але в її очах уже немає сліз.

Переклад з кримськотатарської

Данила КОНОНЕНКА