Останні орли - Сторінка 7

Слова Залізняка схвилювали й зворушили ченця; в очах його засвітилася ясна радість, а обличчя зашарілося. Від глибокого хвилювання йому перехопило подих…

— Врятувався од ворогів і сховався в цій обителі, — промовив він з зусиллям.

— То ти, виходить, сховався тільки на час під цією чорною рясою від переслідування панів? — радісно запитав Залізняк.

Якусь хвилину Найда мовчав, потім підвів поволі голову й промовив хоч тихо, але твердо, не опускаючи очей перед поглядом Залізняка.

— Ні, пане полковнику, я вирішив не скидати її відтепер ніколи. Залізняк мимохіть відсахнувся.

— О господи! — скрикнув він із щирим смутком. — До чого ж ти дожилася, нещасна Україно, коли найкращі сини твої цураються тебе й лишають на загибельї

— Не цураються й не лишають, батьку, — поквапно мовив Найда, — і за монастирською стіною можна послужити вітчизні й вірі…

— Ха-ха-ха! — злим сміхом перебив його Залізняк. — Жартуєш, друже! Ти служитимеш постом та молитвою собі, а не Україні! А ляхи тим часом поневолять народ, повернуть всіх у під’яремних волів, заведуть силоміць в унію, знищать до-брочестя, поруйнують наші храми! Де прихилить голову тоді наш нещасний народ? Ні, ні, не так ти думав раніше, не так говорив! Не час тепер для посту й молитви!

Голос Залізняка зазвучав грізно й суворо.

— Воістину настав час, коли не тільки козаки, а й діти повинні оперезатися мечем і виступити на брань!

— Для чого, навіщо? — зітхнувши, запитав чернець.

— Навіщо? — перепитав Залізняк і подивився на Найду сповненим обурення поглядом. — Чи я одбіг розуму, чи твоє серце замерзло в грудях! На те, що коли ми й тепер не згуртуємося й не візьмемо в руки меча, то наша Україна загине навіки!

— Вона й так приречена на загибель, — тяжко зітхнув Найда. — Немає звідки ждати допомоги… остання надія згасла!

— Тим паче, тим паче повинні ми зібрати всі сили, щоб підтримати вітчизну, оборонити її од ворогів, не допустити до загибелі.

— Даремно! — з грудей Найди вирвалося вже не зітхання, а болісний стогін. — Даремно, пане полковнику, — сказав він знову похмуро, — не буде з того пива ніякого дива! Я сам раніше сподівався, сам вірив, а тепер бачу, що ніхто нам не допоможе, ні нам, ні Україні, ніщо не врятує нас!.. І самі ми нічого не вдіємо, і люд наш нещасний захлинеться у власній крові. Ох, пане полковнику! Немало пережив я горя, поки переконався в тому… Що можуть зробити наші поодинокі гайдамацькі повстання?

— Які це повстання? — перебив його Залізняк. — Розправа з панами і з жидами — та й годі! І то тільки там, де заллють уже через край сала за шкуру.

— Ну, а іншого повстання вже тепер чекати даремно: знесиліли всі, збезлюднів край… козацтво винищене.

— Та й Польща ж здрібніла.

— Одна тільки надія була і в мене, та, мабуть, і в усіх, на Росію, але надія ця марна! — з смутком провадив далі Найда. — Коли мене посилав пан кошовий до козацької старшини і до гетьмана в Глухів, тоді я зрозумів усе й збагнув, що надії немає: Росія зв’язана з Польщею мирним договором, та там тепер і не на часі діла ці… а без неї й без Запорожжя не приведуть ні до чого гайдамацькі наскоки…

— То що ж, по-твоєму, — гнівно перебив його Залізняк, — скласти всім руки й дивитися, дожидатись, як покінчать ляхи з нашою вірою, і з волею, і з народом?

— З богом, пане полковнику, не сперечатися. Душа шукає волі й визволення, а не буйних наскоків, коли ж немає на перемогу надії, коли прирік сам господь нас на загибель, треба скоритися його волі…

— Звідки ти знаєш, ченче, ту господню волю? Господь милосердний: він лихом тільки випробовує нас! Скоритися?.. Не для козака вигадане це слово! — грізно мовив Залізняк. — І ганьба вічна тому, хто промовить його! Поки серце б’ється в грудях, поки очі дивляться на світ божий, не скориться козак ляхові. Ніколи! — він з силою вдарив себе в могутні груди й говорив далі гаряче й обурено: — Правда, тепер тяжко, та чи не гірший час був за славної пам’яті гетьмана Богдана, а пощастило ж йому підняти всю Україну й вирватись з лядської неволі!

— То був один час, пане полковнику, а тепер настав інший. То були ми і все Запорожжя підвладні одній Польщі, а тепер нас жменя, а Росія не почне з Польщею війни.

— Не треба їй і починати її! Упораємось і самі! Блаженної пам’яті цар Олексій не йшов на Польщу війною, а коли гетьман Богдан приєднався до царя Олексія, тоді він прийняв усю Україну під свою руку, то може таке бути й тепер…

— Була тоді, кажу знову, ціла Україна, а тепер тільки правий берег без Запорожжя, без лівобережних козаків…

— Була тоді й стара, славна Польща з Жолкевськими, Лянцкоронськими, Потоцькими, Вишневецькими, а тепер… тепер зосталося тільки панське падло з Зайончковськими та Тхоржевськими!

— Був тоді, пане полковнику, і гетьман Богдан, котрий зумів поєднати весь народ…

— Так, був гетьман, богом даний, а хто тобі сказав, що не дасть нам господь і другого такого? Може, є голова, може, осяяв уже її господь святими думками, — голос Залізняка зазвучав якось особливо сильно й грізно, — може, жде вона тільки часу…