Останній шанс

Коли юні зухвальці вивели старого Конструктора з підземелля, той мало не захлинувся свіжим повітрям. Дихав судорожно, часто, запалі груди ходили ходором.

— Стійте… Заждіть…

Він уп’явся в міцні юначі руки, і хлопцям здалося, що в старого не пальці, а пазури. Зупинилися. На сході заходив Фобос, і невідомо було, чи оте бліде сяйво від нього, чи, можливо, уже сходить Деймос. Юнаки, блукаючи у підземеллі, втратили лік часу. А з Конструктором вони ледве просувалися, — в’язень виснажений до краю, — хоч можлива була погоня.

— Зорі… — Конструктор ще щось шепоче, жадібно обмацує очима темну півсферу неба. По його виснаженому обличчі течуть сльози, та хлопці не помічають їх, сторожко прислухаються до мороку ночі. Хоча б встигнути затемна сховатись у горах! Апарат хоч і швидкохідний, та все ж…

А старий ніяк не може намилуватися небом. П’ятдесят вісім років — п’ятдесят вісім довгих років! — пробув він під важким кам’яним склепінням. Та його ніколи не полишала надія, що колись побачить над собою небо, з першого ж дня, коли за велінням Вершини Мудрості його запроторили в катакомби, не полишала. І ось він таки діждався!

Небо… Зорі… Легкий повів вітру і подих космосу…

— Пора, шановний Ру… — Троє юнаків-сміливців квапляться.

Конструктор це добре розуміє, а от чи вони його розуміють? Хлопці рушають обережно, тримаючи старого під руки. Якби не заперечував — ухопили б та й понесли. Але ж не хоче! Спроквола переставляє свої сухі нижні кінцівки, немов боїться, що вони ось-ось хруснуть і переламаються. Шурхотить пісок, наче пустеля зітхає.

Нарешті дійшли до апарата. Округла кабіна міцно стояла на піску, розкинувши в боки три свої «ноги». Як тільки всі забралися в неї, дверцята засунулися, задзижчав мотор. Кабіна почала плавно здійматися вгору. Ось вона стала на своїх шарнірних опорах. Мотор загув дещо гучніше, одна «нога» викинулася вперед, за нею — інші. По мовчазній пустелі наче побіг великий павук на трьох довгих ногах.

Старий Конструктор нишк біля ілюмінатора і дивився, як танцюють на небі зорі.

Він не впізнав космодрому. Службові приміщення, корпуси майстерень — все тонуло в бурому піску. Стартова естакада, в якій темнів циліндр останньої ракети, помітно похилилася. Навіть кільце вивітрених гір, що відділяє космодром від пустелі, неначе понижчало, осіло.

Старий безпорадно позирнув на своїх юних друзів.

— Хіба тут можна щось зробити? Потрібні зусилля сотень або й тисяч…

— Нас четверо. І ми мусимо! Бо інакше — пройдуть століття…

Безброве лице старого спохмурніло, сизі перетинки затягнулися на очах.

— На той час, коли космічні польоти були заборонені, готовність ракети дорівнювала шістдесяти…

— То невже ж ми… Зважте, шановний Ру, це останній шанс!

— Діти, чи уявляєте ви, що таке монтаж космічної ракети?

Звичайно, де ж їм уявляти? Це покоління зросло вже після космічної ери, яка починалася з великих сподівань і закінчилася так безславно… Коли перша експедиція загинула, зіткнувшись з астероїдом, незабаром спорядили нову. Космічний корабель звався «Око», він мусив облетіти навколо голубої третьої планети, оглянути її зблизька і потім заснувати на великому її супутнику базу. Спочатку все йшло добре. Центр космічних польотів одержав багатющу інформацію про цю голубу планету, але, зрештою, і цей екіпаж зазнав невдачі. Посадка на супутник була нещасливою — корабель «Око» упав набік і не міг стартувати. Доки спорядили рятівничу ракету, екіпаж загинув. Сама рятівнича занадто наблизилася до третьої і впала на її південну полярну шапку…

Минали роки, десятиліття — хоча б один космічний політ завершився успіхом! Катастрофи переслідували космонавтів, як прокляття. І коли трагічна доля спіткала чергову експедицію (ракета вибухнула над пустелею у верхніх широтах третьої), мати одного із загиблих космонавтів підняла руки до неба і, ридаючи, просила Долю змилуватися над сміливцями. І раптом їй вчулося: «Не пробивайте шляхів у Всесвіт, бо холод заб’є вам подих і гординя ваша заніміє!»

З того й почалося. Проповідники понесли по всій планеті звістку про божий гнів, плани ентузіастів полетіли шкереберть. Верховну владу одержав тупий фанатик, якого було проголошено Вершиною Мудрості. Найперше, що він зробив, — прокляв космічні дослідження і під страхом смерті заборонив не тільки вивчати цю справу, а й навіть згадувати про неї.

О, Ру пам’ятає дикий напад оскаженілого натовпу на космодром, добре пам’ятає. Його тоді ледве не роздерли на шматки. Побитих, скалічених, їх усіх за милостивим наказом Вершини Мудрості вкинули у підземелля, що 5 давніх часів правило за в’язницю. Відтоді в небі не шугали ракети. Всі інженери, техніки, конструктори сконали під кам’яним склепінням, лишився один Ру. Здавалося, галузка космічного знання засохла, вмерла. А от бач…

Про політ ракети старий Ру вже й не мріяв, а побачити небо хотів, ой, як хотів.

Юнаки обступили його:

— З чого будемо починати?

Старий Конструктор наче прокинувся зі сну.