Озерний вітер - Сторінка 13

— Це він! — загукали всі, і голоси їхні були радієш і приязні, вони махали руками, плескали в долоні або тупотіли ногами, одне слово, зчинився святковий шум.

Царівна О стояла між них мовчки, вдивляючись у Волина, легенько плескала в долоні, аби не відставати від інших, і Волин вже знав усе.

Зависши у повітрі над Лісом, він раптом відчув, що знає усе про всіх тих, хто вітав його унизу, знає, хто що може, хто чим володіє, хто що робить і чому, зрозумів, що царство Лісове й Озерне підпорядковане законам і правилам, як і скрізь, тільки все тут інше.

І він тепер належить до цього царства, і в нього є своє призначення, свої обов’язки і свої можливості.

І житиме він в Озері, і розділятиме владу над Озером з Царівною О. А позаяк прийшов у цей світ ще не до кінця зрілим, ще ледве юнаком, то і за становищем в Озері він буде другим, після Царівни О, і лишиться тепер вічно юним.

Так він подумав про себе — вічно юний. Але й сильний теж — Володар Озерного краю.

Враз ще щось вибухнуло в папороті, і вже Волин стояв біля Царівни О, і не було більше нікого поряд, а квітка, яку він тримав у руці, дотлівала, однак вогонь її не гас просто, а ніби входив у Волина, аж доки наступної миті уся квітка мовби розчинилась у руці Волина і щезла, і він відчув у собі нові незнані сили.

— Ходімо! — сказав він Царівні О. І вже без неї легко піднявся у повітря, і, тримаючи її за руку, сам перелетів до Озера, почуваючи, що лет його, Озерного Княжича, обмежений, що лиш на певній відстані від Озера він може літати в повітрі, але ж і чув, що може і що зараз може, і полетів.

Над Озером він вже жартома нахилився і пішов згори, з височини у воду плавно, граючись, випробовуючи своє пружне тіло, і вона радісно йшла за ним. Пора було спочивати, бо вже сходило сонце.

У Волина почалося нове життя. Життя Озерного Княжича.

Зараз він прокинувся зі свого зимового сну і вишлеш на поверхню озера, щоби почати довгий, веселий і повний життя період теплої води, приязною повітря, зеленого лісу, квітів, ягід і кохання.

Його буття складалося у цьому химерному світі щасливо і бездумно. Він не пам’ятав нічого про свою родину, тільки десь у потаємних глибинах нової свідомості лишалося, що він був колись смертною людиною.

Але виглядало це як давня казка про колишнє Озерного краю, яку розповідав улюблений приятель — величезний старий сом, що жив у Озері.

На ньому Волин любив їздити верхи, тягав його за вуса, дражнився і хапав старого за хвіст. Але робив те все з приязню, бо старий був мудрий і добрий і також любив Волина.

В озері всі створіння корилися Волинові, він справді став тепер другим Володарем Озера після Царівни О. Інші русалки забрались з цього Озера до інших, менших озер. Була це воля Царівни О, просто жіночі ревнощі чи веління високих сил — байдуже. За ними Волин особливо не шкодував, а як ставало нудно, навідувався часом глибинними підземними протоками і до них у гості. Озер у цьому Краю було багато, підводних рік також, зараз навесні Волин зібрався робити обхід усіх озер, відвідувати знайомих, приятелів і товаришів з їхнього світу. Це були веселі справи. Зустрічі після розлук завжди приємніші, аніж набридливе спілкування з одними й тими ж.

їхнє співжиття в Озері з Царівною О мало дивний і своєрідний характер.

Волин потрапив до Озера, ставши його Княжичем, ще зовсім підлітком і в шалах першого свого кохання, пізнання розкошів і чуттєвих піднесень ставав дорослішим щотижня. Так що у пізньоосінню пору, коли почало замерзати Озеро і всі готувалися до зимового сну, він став уже доволі дорослим юнаком, молодим чоловіком, якому за людськими законами вже й женитися не гріх, а навіть і пора. І кохання його з Царівною О було глибоким, справжнім, сповненим усіх принад нічних шалів подружжя, яке стало до шлюбу усього два-три місяці тому.

Він не дуже мінявся зовні. Все такими ж лишалися очі, волосся. Риси обличчя були так само загострені і тонкі, але мужніші, більші, твердіші, погляд осмисленіший, вагоміший, впевненіший.

Молодий Володар Озера і Озерного краю, він мав стати з часом Головним Володарем Озер, а може, й одним з Тих, що все знають. Але прийшов він у Озеро Княжичем його, а не Володарем.

Коли вже вкривалося озеро шаром першого льодового покриву, після довгих ночей кохання поринуло подружжя у зимовий сон, що тривав кілька місяців, увесь зимовий час. А навесні Волин прокинувся знову підлітком чотирнадцяти з половиною років, знову саме таким, яким прийшов Купальської ночі в Озеро назавжди. І знову впродовж літа дозрівав у вогні кохання Царівни О, як у змінах природи, що за короткий теплий період мала дати на серпень стигле збіжжя і плоди, ягоди — геть усе мало достигнути, зав’язавшись, наповнившись і розквітнувши, дати плоди.

Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю.