Озерний вітер - Сторінка 15

— Ну, а доглянути, а передивитись, де джерело всохло, де забилось, де озеро замулюється…

— В нашому світі кожен має свою справу! Я жартую, Волине, я радий тебе бачити! Справді радий. Бо як ти вийшов на суходіл, значить буде вже зовсім тепло. Отже, зараз-зараз все забуяє, зацвіте, оживе по-справжньому! Мир тобі й тепло! Озивайся, якщо треба буде або занудишся, ми завжди десь тут! А втім, стривай! Побачив тебе і ніби й забув про важливі новини, бо справді зрадів. А як радієш, то про погане забуваєш! Мушу тебе попередити — літо це буде для всіх дуже важке, повне несподіваних звивин на буденних второваних шляхах нашого життя!

Волин ураз споважнів. Лес ніколи не кидав слів на вітер, завжди в його словах був глибокий зміст.

— У якомусь місці, Волине, Морок пробив отвір у буття вічного Світла і Добра. І з цього світу почала витікати сила Добра, гинучи в хащах Морокових печер, зникаючи у світі Нав. Водночас Злен, син Морока, що владарює у нас усіма з’явами Зла, почув себе на силі і дозволяє собі втручатися у життя живих істот і демонів Добра. Це поки що напівжартома, хоч жарти у нього злі. Але як розохотиться і побачить, що нема на нього стриму, невідомо що може накоїти…

— Як це нема на нього стриму? А Ті, що все знають? А Боги-демони взагалі не в силі, чи як?

— Молодий ти ще, хоч і вічно юний, Волине! Навіть для вічно юного ти ще молодий, бо молодий Перелесник має безліч літ, а ти ще, мабуть, міг би й порахувати свої… Добро і Світло не можуть існувати без Морока і Зла. Бо ніхто б не розумів, що таке Добро, якби не було Зла. Розумієш? Отже, Злен тому і є в нашому колі демонів як рівний, і його підвладні також, бо ми з ними — одне ціле. Добро і Зло взаємно доповнюють і творять сутність, взаємознищують і творять Ніщо, Неіснування, Нікуди.

— Але ж боги, і Ті, що все знають, сильніші за Морока і за Злена!

— Сильніші. Але тому Добро й керує світом, а Зло лише відтіняє його, заважає йому, псує добробут усього сущого, а відтак змушує сили Добра чинити ще краще, чинити саме Добро, і так крутиться світ.

Отож зараз Злен спрямував своє військо на те, щоби красти у людей їхнє власне «я», збивати їх з торованого шляху життя, підкладати їм зваби і пастки, марні сподівання і поважні небезпеки, аби лиш збити зі шляху, змусити чинити проти себе, а отже, проти Добра, і в такий спосіб вигравати чимдалі більше у Добра для Зла…

Волинові стало моторошно. Він раптом вчув десь у тому, що говорив Лес, небезпеку і для себе. Надто добре йому велося, надто гарно складалося у нього життя-буття зараз, у його Озерному краї.

— Отже, це стосується усіх? Цей напад Зла, ця крадіжка власного «я»?

— Геть усіх. Тому й попереджаю тебе! Будь уважний. Бо той, хто втратить власне «я», потім довго змушений буде шукати його, аж доки не віднайде шляху, яким зможе добутися до найпотаємніших закутків буття, в яких має бути віконце до самого себе. Отож, мало знайти таке віконце, ще треба в нього достукатись, ще треба, аби воно відчинилось, і от вже там, за тим віконцем, можна лиш побачити, а відтак і здобути назад своє «я». Ой, це довга і важка справа. Не кожному вдається, не кожному!

— А як же боротись проти цього, Лесе? — розгубився Волпн. — Хтось-бо повинен протистояти Зленові! А Ті, що все знають… Як вони?

— Злена не вдариш і не вцілиш нічим, він утримує той отвір, що його пробив Морок, і поширює своїми діями. Мас знайтися хтось, хто віднайде Тінь Морока. Коли в неї вдарити, то Морок зіщулиться, бо це йому єдино може заболіти, вразити його, а відтак він відступиться від тієї діри, і вона враз затягнеться. А Ті, що все знають, знають, що діється і що буде. І хто може перемогти Морока.

— А Злен?

— Злен тоді нічого не зробить. Неспроможний, бо він менший за Морока, його син. Але як вцілити Злена, як змусити його зупинити свої дії? Кажуть, є багато способів. Але кожен, хто ступить з ним у двобій, повинен віднайти власний хід, як перемогти Злена. Треба для цього відшукати синю квітку папороті. Це заворожить дії Злена. Але як її знайти? Це от і є вкрай важко, майже неможливо! Бо Злен, знаючи, що це проти нього зброя, не допускатиме до квітки нікого… Та це байки про героїв і для героїв, а ти живи собі спокійно, Волине, у своєму Озері і будь обачний! Вистачить цього, аби бути тут собою! Бо ти вже є! Але коли зіб’єшся зі шляху чи якщо… пам’ятай те, що я тобі переказав! Я поспішаю, Волине! Бувай! Бережись й іншим перекажи, хто твої друзі! Треба буде, покличеш, ще побалакаємо!

І Лес пощез у густій лісовій траві.

Лежачи на колоді, Волин замислився над словами Леса. Він уявив себе вибраним Тими, що все знають, для особливого завдання, для порятунку від лиха, яке чатувало зараз на всіх прихильних до Добра істот. Його викликають на розмову до Тих, що все знають, і він десь у Лісі стоїть перед ними, і вони являються лише йому одному. Бо їх не мають права бачити прості демони. Лише окремі, вибрані, знають про них більше, бачили їх, та ніколи не розповідають про них.

А Волинові явились вони і сказали, що наділяють його надсилою, аби він виступив проти Злена, аби зміг протистояти його чарам, знайти дірку в Світлі, через яку витікає у світ Морока Щастя, і, перемігшії чари і сили Злена, спинити згубу.