Павло Чорнокрил - Сторінка 6
- Вовчок Марко -Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе… вона не вмирала… не вмре… Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити…
— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, – каже йому.
Він дивився мовчки на неї.
— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є…
Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.
— Ой пусти, пусти! – промовила, – як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!
Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька…
— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче – задушив би мене навіки!
— Удушив би, кажеш?
— Атож!
Він споглянув ще на неї – вийшов, по дворі ходити став, думУючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.
Гукнула його Галя обідати.
— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?
— А все думаю, хто кого посідає – сильний безсильного чи безсильний того?
— А вже ж сильний безсильного!
— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш…
— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш – понівечиш і встережеш, як встерегти.
— Добре кажеш, Галю! правду кажеш!
Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі – вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.
— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, – знов Галя озвалася до його.
— Що дужіш од усього на світі?
— А нема над кохання! – промовила, горнучись до нього.
— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! – так їй знов одказує і знов засміявся.
Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.
— Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!
Здригнувся й Павло! Одсунув віконце – у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.
— Се так щось, – каже Галі, – може, ворітьми вітер.
— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке…
— А бачу ж, що нічого нема!
— Оце як налякалася я!
Відчинила двері – вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.
— Куди ти? – спитав Павло. – Не ходи!
— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.
— Я сам тобі внесу, не ходи!
Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав – він аж застогнав від болю.
— Варко! Варко! – кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.
Він уніс води Галі і бере шапку.
— Куди се ти, Павло? – пита Галя.
— Треба мені!
І пішов хутко.
Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце – вдивлялася, прислухала – нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого…
VIII
Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.
— Варко! тривай, зажди! – ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.
Схопив її обіруч.
— А що? – вигукнула дівчина, – одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там… Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!
— Видужала, – одкаже їй.
— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, – я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..
— Підожди, дівчино, надумаємо.
— Думати? Се ти думатимеш, коли в мене серце тліє! Я вже думала днями й ночами… Чи знаєш ти, що я переплакала? Мені було жалко її… було мені страшно… я сумувала сумом об їй… от і виплакала, що одужала втіха моя!
— Були й мої дні, були й мої ночі! – промовив Павло.
Вона як впала коло його.
— Павло, коханий мій! – говорить. – Чи знаєш ти, як я побачила вас удвох, як я побачила, що вона до тебе всміхалася, – я б тоді обох вас вбила, якби примогла. Я тут поспитати боюся, дожидаю, тебе нема, – я прибігла під віконце, чи не дознаюся? думала, що вже труна й Охрести, – жаль мені, острах мені… Коли ж бачу – укупі!.. Я тебе хотіла забити на смерть… Оце ж я тепер біля тебе, коханий, та здається мені, що я біля свого ворога першого… Я колись тебе зненавиджу… смерті забажаю тобі… Забий ти її – нехай вмре! Я за що гину? Я щаслива буду з тобою, забий її!..
IX
Пізно вернувся Павло додому. Галя його дожидала – сиділа, шила.
— Як же ти спізнився! – промовляє до його. – Я вже думала, думала, дожидала…
Усе ж той таки голосочок ласкавенький і тії віченьки любиві, тихі… Його серце мстиво якось стрепехнулося у грудях, як до ворога лихого.
— Нащо мене дожидати було? – зговорив гнівно. – Чом же не спала?
— І не дрімалося мені – оце шила. Та як же мені було тебе не зіждати? Чи заходив куди? – спитала – не сказав; попросила вечеряти – не схотів.