Павло Чорнокрил - Сторінка 5

— Смерть не виміча нікого, моя дитино! – одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.

— Ви пожили вік, бабусенько… – промовила Галя.

— Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю…

— А я не сподівалася своєї такеньки хутко…

— Вона приходить непрошена, моя дитино!

— Он торік умерла Катря Кравчиха – молоденька, як ягода, була, – озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.

— А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! – пригадала друга, зітхнувши.

— Люди молодії які мруть! – додала бабуся, схилившися на руку журливо.

День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.

— А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, – каже на Галю стара бабуся.

— Він зараз прийде…

— Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино… У кого він позичає?

— Я не знаю, бабусю…

— То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?

— Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз… прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.

— Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе…

— Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться… Я вже й одужала трохи… Здоровіш мені… А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали… Вас дома виглядають, не спатимуть…

— Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!

І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить…

А його нема та й нема – і довго не було.

Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… все його не було… Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч… тоді він прийшов.

Вона руки до його простягла у радощах.

— Павло! ходи сюди до мене, серце!

Він до неї доступив і став.

— Схились до мене, підведи мене трохи.

Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.

— Павло! – кажуть… – Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..

Він весь затрусився.

— Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила… Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе… я люблю тебе рідненько!..

Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, – хотів бігти – не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.

Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.

Він кинувся до віконця – одсунув, кинувся до дверей – відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей… Озирнувсь – вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане…

На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають… Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає…

Ідуть дні, полегкості нема їй… Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.

Зійдуться.

— Що? – поспитає вона.

— Так саме… усе гіршає! – одкаже…

Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.

— Оце вже вона не переживе цієї ночі, – кажуть Павлу. – Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.

Він подививсь – вона наче тихо спала.

Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.

— Боже мій! Боже мій! – скрикнула. – Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?

— Дівчино! – промовив їй. – Як воно нам само складається… Я гадав… я думав – на все піду, аж ось мені дорога гладка.

VII

Уступає у хату Павло, коли чує:

— Се ти, коханий?

Хотів ступати далі – похитнувсь.

— Не говори до неї, – шепотять йому молодиці в уха, – стань так коло неї, постій.

Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла – всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.

— Се буває перед смертю, полегкість така… – жебоніло поза плечима в Павла.

На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.

Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: «В мене жінка присмертна», – одпрохався тим.

Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.

— Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись…

Усміхається до його, говорячи.

Поминув сей день, поминула ніч – молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів…

Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.

Вже три дні він Варки не бачив – не одходив од Галі…

А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела – тішиться тим, що він усе тут, невідхідно…