Павло Чорнокрил - Сторінка 2
- Вовчок Марко -— А ви? – питає дівчина крізь свої сльози. – Ви, мабуть, тут робите у саду?
— Робимо.
— Давно?
— Сьогодні уперше нас поставлено.
— То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу… А довго вашої роботи буде?
— Та коли б в два тижні ввібралось!
— Гостей дожидають пани…
— Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.
Та озирнеться – округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.
— Бувайте здорові! – промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим… З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад – нічого не забачив – усе застеляла мла вечірня пахучая.
II
Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії…
На порозі його Галя стріла – веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.
Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.
Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.
— Ось і вечеря наша, – промовляє до його Галя, сідаючи поруч.
— Позичений? – каже Павло, краючи хліб.
— Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.
— Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!
— Люди сподіваються…
— Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?
— У Микити у Румая.
— Довго, мабуть, гнувся – не давав?
— О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік – Румай.
— Ох, добрі люди! Добрі люди! – промовив Павло.
Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася – не дивиться; припала до його – не пригорнув.
— Скажи мені словечечко, серце! – просить його.
— Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!
— Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?
— Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!
— Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть…
— Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! – випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.
Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє… Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої…
Глянув він на Галю: вона на його дивилась ясними очима своїми; тихі сльози одна по другій бігли по обличчю, а уста все наче всміхалися… Не пожалував він її, а стало йому якось уразливо, негарно: вона чого плаче, дитина нерозумна?
— А все ж добре… чого плакати заходилася? – каже їй.
— Ти смутний такий, мій голубе!
— Не плачся на моє горе! Не тобі його оплакати! Годі ж бо!
Вона обтерла сльози і до його знов прийшла, пригорнулася.
— І добре, як ущухла! – промовив гірко.
Вона тихо коло його сиділа, як коло недужого. А йому важко було та тяжко… Хотів би він одхитнутись од неї, так вона такеньки пригорнулась, біднесенька, що слова гіркого уста не вимовили. Була се в його при йому добра дитина й мила, та йому чужа-чужісінька… І пригадалася йому та дівчина плачуча… Став він дивитись у віконце, у той вечір темний вдивлятись, задумався… Що таке йому Галя його невсипуща щебетала, як його розважала – він не чув. Він мовчки до її голосочка дослухався, як до леління води тихої, та думав собі… Добре йому впали у пам’яті ті очі сяючі, ті сльози блискучі, слова ті жалкі та жаркі… І той вечір весни молодої, і навіть та квіточка бузкова, що, пахуча, розгорталася в темному вечорі…
III
На другий день робив Павло у саду, не знімаючи голови похилої, робив, як тії люди роблять, що хочуть свою журбу втомою поневірять… Придавсь і сей вечір темний та пахучий, як учорашній. Після всіх побрався Павло додому. Ішов він та думав, дівчину згадував: чи тож і сьогодні плаче вона? як-то вона журиться журно! яка-то віком молода! яка вродою хороша! чи жив її батько-матуся? які собі люди? і як вона спершу там жила у своєму селі, і кого краще од усіх сподобала тамечки, і як розлучилася?
Думу, думу в його було, як того шуму на морі, та все об дівчині, усе об неї.
«А ось я її, либонь, і побачу», – подумав, коли вона йому назустріч, з-за соснини, уявляє.
— Добривечір! – промовила.
Він іздригнувсь, мов нахідка йому несподівана…
— Добривечір, – одкаже їй, та наче ще й славний вечір сказав.
Вона його пита: чи дуже втомивсь на роботі?
— Ні, – одвістив.
Пита: чи трудна в їх панщина? Каже: трудна.
— Та по панщині усі додому, до своєї хати, ідуть на спочивок, – в мене бігма тепереньки ані хати, ані господи.