П’ятизлотник (1892) - Сторінка 2

А Хома не довго читав. Гіркі думи та тривога не давали йому спокою: він закрив книжку і задумався. Де його взяти грошей на хліб? Заробити ніде, позичити — ніхто не позичить, а без хліба не можна. До всього чоловік звикне, без усього обійдеться, а без хліба— годі обійтися… Ся думка мулила йому серце, йшла за ним усюди, як тінь, гризла його, як іржа залізо… Хома цілий день ходив, мов зварений, не знаходив собі місця… І Химину душу точила тая ж думка, але Хима теж гризлась тихцем і ніби не знала, чого Хома нудить світом…

Полягали старі спати, та не спалося: окраєць хліба з полиці ліз перед очі, обертавсь на всі боки та мов примовляв: «Подивіться на мене, який я малий, нема чого й кусати, та ще й останній!..» Порожня діжа з борошна переверталась догори дном, і навіть пилочок не сипався з неї…

Не витримав Хома.

— Химо, ти спиш? — поспитав він з печі.

— Не сплю… а чого там?..

— Та бачиш, я думаю, чи не взяти б нам у Берка хоч пуд муки?

— А за що ж ти її братимеш?.. Жид набір не дасть…

— Набір не дасть… та я думаю… і навіщо ти ховаєш того п’ятизлотника?! Доложив би трохи, а може б, жид почекав решту, от і був би пуд муки…

Хима аж скорчила на полу, мов опечена.

— Не дам!.. І в голові собі не покладай!.. Зроду не дам! Голодом буду моритися, на картоплі охляну, а п’ятизлотника не дам!.. Не на те ховала я його тридцять літ, щоб тепер жидам віддати!

— Ховай, бабо, ховай! Заховаєш, лихий знає, кому!.. А тут аж шкура на голові болить від тих думок… Ховай, не давай!..

Хома був сердитий: він довго перевертавсь на печі та все бурчав щось сердитим голосом…

Хима аж упріла, їй аж душно стало від одної думки, що її скарб, її п’ятизлотник, який вона так довго ховала, який марила віддати лиш коханій унучці, міг би перейти в жидівські руки.

І вже не думка про хліб, а про той п’ятизлотник не давала спати Химі. Не спав і Хома через «білі гроші».

Хліба не стало: доїли останню скибочку. Кілька вже день харчувались старі вареною та печеною картоплею, аж охляли без хліба. Хома ходив як ніч, нічого й не говорив до Хими; мовчала і Хима, та думи її близесенько літали коло одного осередка, перестрівались та, здавалось, розмовляли межи собою… Хима знала, чого сумує старий, що в нього на думці, а Хомі довідне було звісно, що робиться в душі старої, мов він заглядав туди… І не диво: живучи вкупі тридцять літ, вони стали схожими одно до одного, розуміли одно одного, як самі себе.

«Господи! — думав Хома. — Коли б хто заглянув у хату; може б, меня трохи полегшало, якби почув людську мову, а то таке, що хоч за пояс та на горище…»

Але ся думка зараз налякала його: тут самим нічого їсти, а, борони Боже, трапиться гість, тоді чим хоч приймай, іно сорому наберешся… Та химерна доля, мабуть, підслухала бажання Хомине і не дала йому довго міркувати над там, чи добре буде, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рипнули, і гість став на порозі…

— Здорові були, свате!

— Здорові будьте й ви! Яким се побитом? — здивувався Хома.

— Привіз січку різати до жида… а ваша Зінька й каже: заїдьте там, тату, до старих, перекажіть, що я, хвалити Бога, здорова, та поспитайте, як там їм живеться… От я й заїхав до вас, свате! А де ж сваха?

Хима вилізла з-за печі.

— Як вас Бог милує, свате?.. Що там сваха? А моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! — припрошувала Хима, а в самої вертілось на думці: «Головонько ж моя бідна! Чим же я прийматиму свата? Хоч виколупай з пальця, а дай!..»

Хома балакав зі сватом та все якось чудно та неспокійно поглядав на стару: він пам’ятав, що сват завсіди частував його горілкою та що й йому годиться як слід прийняти гостя. Хома таки не витримав: як тільки Хима вийшла з хати, він шуснув за нею до сіней.

— Стара! — почав він тихим та несмілим голосом. — Годило б ся почастувати свата чаркою…

— Та вже ж годило б ся…

Хома замовк та все чухав потилицю.

— Може, там у тебе де є, Химо, хоч на кварту…

— Адже ти знаєш, що нема… Возьми пляшку та біжи до корчми, може, шинкар дасть набір…

— Навряд! — сказав Хома, але взяв шапку та пляшку і пішов пробувати щастя.

Лихий та збентежений повертав Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу в сіни і показав їй порожню пляшку…

— Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… — улесливо шептав Хома. — Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій твого п’ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачі тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так…

— Се смерть моя, а не чоловік! І чого ти напосівся на того п’ятизлотника? Казала не дам — і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут — не дам!..

— Дай, кажу!

— Не дам!

— Дай!!!

— Не дам, не дам і не дам!

— Тьфу, сатано!..

Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов надвір. Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п’ятизлотника… А вернутися без горілки ніяким побитом не можна. На щастя, трапився кум і позичив на кварту…

Стара зварила бараболі, і так-сяк прийняли свата.