П’ятизлотник (1892) - Сторінка 4

«Виставили в церкві карнавку, — думав Хома, — і дав би чоловік на тих голодних що змога, та що ж — дай, голодне, хліба!..»

Хима лежала на полу, розплющивши очі, і в її голові снувалися думи: «Роздобув, хвалити Бога, старий трохи грошей… Хоч на який час утихомириться, а то й дихати не давав мені з тим п’ятизлотником. Намігся водно: дай та й дай!.. Та що з тих грошей? Не надовго й вистачить, треба картоплею намагати… Добре, що хоч картоплю маємо… А у тих голодних, що читали батюшка в церкві, мабуть, і картоплі немає! От десь горе: ми ще самі, двоєчко нас, ато, борони Боже, сім’я велика, діточки дрібні, пищать з голоду, а тут ні крихіточки, на росиночки закропитися… Якби ближче, дала б з мірку картоплі… З щирої душа запомогла б… Ох, бо й я знаю, що то голод, а там, видко, ще гірше діється…» І перед очима Химиними просувалися картина, одна одної сумніші, одна одної страшніші; і її серце умлівало з жалю за тими голодними, хоч невідомими їй людьми… «А може, — і в голові її промайнула думка. — Ні-ні! — відганяла Хима непрохану думку, що лякала її своєю незвичайністю. — Не дам!.. То не моє, то внуччине… А може…» Стара заклякла, увірвавши думку, та мов прислухалася, що скаже серце, як погодиться з думкою…

«Господи! — думав Хома. — Чого ті голодні ввижаються мені сьогодні? Може, се мана яка? Воно годило б ся запомогти, бо ситий голодному не вірить, як кажуть, а з миру по нитці — голому сорочку. Кортить мені сказати щось бабі, так боюся… Вона вже й так лиха на мене за того п’ятизлотника… А може, сказати?..»

— Химо! — насмілився Хома. — Ти спиш?

— Ні, чогось мене сон не бере…

— І я не засну… верзеться всячина… голодні ввижаються, з тих країв, де голод…

— Се справді! Й мені вони на думці вертяться… Мабуть, горюють там, бідолашні?!

— Атож! Знаєш що, Химо? Я думаю…

— Про п’ятизлотника?

— Еге ж… якби нам його… теє… в карнавку…

Хима не відповідала. В хаті стало тихо; Хома чув, як калатало його серце, бо він трохи налякавсь своєї сміливості.

— Віддамо… Як має піти на що інше, хай лучче йде на голодних. Завтра віднесу до церкви.

— Отак краще! — вільніше відітхнув Хома.

Старі помовчали, затхнули глибоко, а трохи згодом заснули.

Другого дня, зібравшись до церкви, Хима відчинила скриню, вийняла ганчірку з п’ятизлотником, розгорнула її, оглянула свій скарб, що тридцять літ ховала, як око, і знов загорнула, її руки мимохіть зробили рух до скрині, але вона спішно підняла їх і сховала вузлик у пазуху.

Після служби божої Хима наблизилась до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п’ятизлотник, потримала його в руці й укинула в карнавку.

Цок!..

Довгу хвилину стояла Хима перед карнавкою, слухаючи, як той згук «білих грошей» лунав в її ухах, але на серці в неї стало і радісно, і весело, мов на Великдень.

Перехрестившись до образів, Хима неспішною ходою подалась додому…

* * *

Того ж таки дня піп виймав гроші з карнавки. Побачивши межи мідяками срібний п’ятизлотник, він немало здивувався.

— Дивіться, — казав він, розглядаючи старі гроші, — а я й не знав, що межи моїми парафіянами є такі багатирі!..

29 лютого 1892, с. Лопатинці