Під крижаним щитом - Сторінка 11

Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнілося і звідти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!

— О Живий Вогонь предків! — молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. — Слава тобі, могутній і добрий!

Побачивши, що полум’я ось-ось охопить усі дрова, схопився і побіг до кущів — треба підкинути сирих. На бігу помітив у траві руду спинку якогось звірка, що метнувся пріч від озерця. Никифор повернув туди — о, який удар долі!— в ямці, куди він поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тільки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрі штани із зав’язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, і побрів до багаття.

«Та вернися до кнопок!» — ніби шепнув йому хтось на вухо.

— Ні, я мушу… мушу довести гру до кінця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!

Десь у глибині його свідомості вже виникало поки що невиразне, безформне: «А таки ж доведеться…» Але то був лише несміливий натяк, розпливчата тінь. Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущів і дерев. Незабаром натрапив на яблуньку — вийшла на галявину та й стала у траві. Яблука дрібні, терпкі і кислі-прекислі, але він хрумав їх жадібно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалік натрапив на невисокі кущі, обсипані синювато-чорними ягодами. Легенько зірвав одну ягідку, стер пальцями сивуватий наліт і не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Після кисличок ці ягоди здавалися справжнім делікатесом.

Об’ївши кілька кущів, Никифор вийшов на осоння, ліг у траві і блаженно потягнувся. Настроєний на філософський лад, він думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє місце у Великому Кругообігу Матерії.

Х

День для Віри минув у сумнівах; шукати чи не шукати Никифора? Леліяла малесеньку, як сонячний зайчик, надію: може, він таки обізветься? Та минала година за годиною, тіні довшали, росли, а разом з ними росла і її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолії штовхнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?

Почала хапливо збиратися. Коли все необхідне було покладено у невеличкі, але місткі гнізда літального апарата, вона довго сиділа біля бортового приймача, намагаючись зафіксувати сигнали радіомаяка «Електрона». Серед тріскотняви і шуму в ефірі не так-то й легко було це зробити. Віра настроювала апарат, прикусивши нижню губу. Нетерплячі пальці крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мікрофона раз у раз проривалося:

— Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-веселий голос дівчини).

— Передумай, не поспішай… (Хлопець, благаючи).

— Найкращий санаторій, люба, в цирку Платона. Можна…

— Що за відпочинок під пластиковим небом?

Подібні розмови дратували Віру, вона подумала: чи не звернутися до зонального інформаційного центру? Там одразу можна одержати координати «Електрона»…

Раптом крізь хаос звуків прорвалося так довго очікуване і тому таке хвилююче попискування. На осцилографі затремтів блакитний візерунок: ну, звичайно, це голос «Електрона»! Та в монотонних автоматичних сигналах Вірі вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечірнє небо і спрямувала апарат іуди, звідки долинало оте щебетання. Віра взяла максимальну швидкість, апарат летів майже беззвучно, але відчувалася легенька вібрація. Десь через годину зовсім стемніло, по тому, що внизу зникли вогні, Віра здогадалася: то вже потяглися ліси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались і нарешті зосередились у самісінькому центрі — зелена пульсуюча плямочка. Отже, можна йти на посадку, відшукуваний об’єкт у радіусі п’ятдесяти чи сімдесяти метрів.

Чим нижче спускався Вірин апарат, тим густішала темрява, а коли сів, обламуючи гілля, їй здалося, що вона опустилася на дно якоїсь океанічної западини — в ілюмінаторах було абсолютно чорно. Що робити? Де шукати Ника? Вийшла з апарата, але навіть кроку від нього ступнути не наважилась. Постояла, тримаючись за пруг люка, напружуючи слух. Глухо і… страшно. Чорні очі темряви немигаюче втупились на неї з усіх боків, щось кугукнуло, зашелестіло, тишу проколов тонесенький тріск. Невже щось крадеться до неї? Віру охопив страх. Кров почала холонути в жилах, здавило груди. Зіщулившись, вскочила в кабіну, ввімкнула світло, навіщось поправила зачіску, торкаючи волосся розчепіреними пальцями. Зиркнула в дзеркало — ах, яке бліде обличчя! І чого їй так боятися? Ввімкнула приймач — музика заповнила кабіну, і це поступово заспокоїло її. Подумала: чи не відсунути люк? Може б, Никифор почув…

Умостилася зручніше на сидінні, підклала під голову долоню і заплющила очі. Наче й не спала, а вже ілюмінатори налилися блакиттю, з темряви почали виступати дерева, кущі. Звичайний собі ліс і нічого страшного!

Найперше поклала собі знайти «Електрон», може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Віра вже через кілька хвилин помітила віддалік червонясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.