Під крижаним щитом - Сторінка 3

- Бережний Василь Павлович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Обличчя друга на екрані якесь розгублене, навіть похмуре.

— Вітаю, Глібе! — якомога бадьорішим тоном звернувся Никифор.

Товаришеві очі, завжди веселі й привітні, повнилися досадою.

— А з чим тебе вітати? — після секунди мовчання обізвався Гліб. — Коли станеш перед очима комуни?

В голосі чувся холодок і відчуженість. Ні на яке співчуття нічого й сподіватися.

— Я ще не думав про це. — Никифор спохмурнів.

— А цього не можна відкладати! — і Гліб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екрані, неначе було з тонюсінької криги. Бач, який друг…

Деякий час Никифор сидів зосереджений, підперши рукою підборіддя, дивився в ілюмінатор і нічого не бачив. Нарешті ввімкнув рушія — надумав побувати на Острові Музики і Розваг, за якусь там сотню кілометрів. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрій, забути про все. Найрізноманітніші. видовища, концертні програми, просто відпочинок на лоні природи…

З неба Острів здавався світляною мозаїкою, кинутою в річку. Никифорові важко було позбутися відчуття, що Острів плине за водою — навколо мерехтіли освітлені хвилі.

Ішов попід густими високими деревами, прислухався до гомону, сміху, що лунали звідусіль, і поволі заспокоювався. Вже не думав про Клару, Гліба, неприємний осадок в душі поволі змивався новими враженнями, виникав зовсім інший настрій. Здалеку долинала симфонічна музика, і він попрямував туди.

Зал світлової музики обрамлений зеленню, в центрі якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цілий світломузичний агрегат. Світлові потоки, що супроводять звук, з’являються не лише на екрані, а й на живоплоті навколо, на капроновій павутині над головою, і ти опиняєшся всередині цього дивовижного потоку, він підхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний світ…

Тільки-но Никифор зайшов, не встиг навіть сісти на вільне місце, як музика замовкла, світло перестало вигравати. Присутні заворушились, загомоніли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся і вийшов. Через секунду–другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотілося. Вирішив зайти в кінотеатр «Вікно в минуле» — подивитися котрийсь із стародавніх реставрованих фільмів. Чомусь кортіло побачити людей на конях, може, через той сон…

Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тільки ступив у напівтемряву величезного залу, фільмовий апарат зупинився. І треба ж було — на екрані саме мчав вершник, припавши до гриви, кінь одірвався від землі та так і повис у повітрі. Стенувши плечима, Никифор вийшов із залу. Це вже чортзна-що — його буквально переслідують невдачі!

Коли він заглянув до Театру Роботів (там завжди йшли веселі комедії), вистава також припинилася. Симфонія, фільм, спектакль… Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навідатись до амфітеатру, заглянути у «Вікно»? Але відкинув цей намір. Хлоп’яцтво! Громадський бойкот — не жарти. З усього видно; ситуація ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..

Тримаючись у тіні дерев, пробирався до ангарів. Піймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрічі з ними, ховається. Почуття самотності, виникнувши десь у глибині його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 він не працював у галузі геофізики, подався б на довгі роки у космос. Але відчував: Земля тримає кожну його клітину, покинути Землю йому несила.

Біля входу в ангар стовбичила якась постать. «Зараз і цей одвернеться… — неприязно подумав Никифор. — Нехай усі відвертаються!» Але незнайомець не тільки не відвернувся, а ступив навстріч і зупинив Никифора.

— Здається, Ярковий?

— Так. Але я вас не знаю.

— Маєте рацію, ми ще не зустрічалися.

— Ви ризикуєте своєю репутацією, — холодно кинув Никифор. — Мене піддано ігнорації.

— Саме тому я й хотів…

Щось у його тоні було неприємне, і Никифор несподівано різко сказав:

— Не потребую співчувань! — І пішов під освітлене склепіння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тіні.

Полегшено зітхнув, вивівши свого «Електрона». Тепер він знав, що робити: до Піфії! Вона порадить, вона все розсудить.

III

Тут усе розміщене під землею. А на поверхні буяють сади. Ось і зараз, пізнього вечора, видно, як біліють поміж листом великі яблука, сизі сливи і рудуваті груші. Никифор пішов до ліфта. Білі кам’яні сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабіну і, поки вона піднялася, тупцював, озираючись: хоча б ніхто не нагодився! Вийшовши з ліфта на глибині десь п’ятдесяти метрів, одразу потрапив на рухому стрічку пасажирської трансмісії і за кілька хвилин був у своїй лабораторії.

Тихо, безлюдно. Ночами тут ніхто не працює, хіба що трапиться коли-небудь така цікава розробка, що несила відірватися.

— Ну, Піфіє, я до тебе, — сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. — Як скажеш, так і буде!

Піфія стояла в кутку — п’єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жінки з розпущеним волоссям і диким виразом обличчя (комусь із «противників стандарту» спало на думку змонтувати електронного аналізатора у вигляді скульптури). Вона блиснула чорними очима.