Похорон богів - Сторінка 127

Він майже по-старечому важко підвівся й сказав:

— Ти народила великого київського князя. Хай помагає йому й тобі Дажбог.

— То залежить не тільки від бога, — незворушно відповіла колишня оломоуцька княжна, але Доброчин помітив у її очах теплинку. Не всі слова втратили вагу. Це його втішило.

З вікон до світлиці впливала ніч — його перша ніч у городі, який окрилив Доброчина й надав колись йому нових сил, щоб він міг утілити в життя найбільшу мрію.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

У Києві творилося невірогідне.

Такі юрбища народу Доброчин бачив востаннє того дня, коли за ровами стояв печенізький хан і готував дробини до приступу. Це було тоді, коли стара княгиня вже доживала, а Святослав ратився з булгарським царем: п’ятнадцять тому років.

Щось подібне діялося й тепер. Вулицями від самого ранку ходив люд із свічками та смолоскипами, а попереду кожного юрбища йшли волохи й заводили пісень. Починалася перунова сідмиця. Але такі ходіння пам’ятали хіба що найстарші київські діди, бо вже довгі роки кияни вважали Перуна поваряженим богом, на якого варяги казали Тор, а кияни зневажливо звали його Туром або Змієм, мав-бо бичачу голову й повну пащу вовчих зубів.

Тепер волохи оголосили киянам, що Перун — споконвічний полянський бог, лише довгі роки паплюжений і кривджений. Позгадували й старовинні перунські пісні, в яких говорилося про грізного повелителя дощу, грому й блискавки, котрого вголос належало звати Перуном, а пошепки й подумки Стрибогом.

Оскільки перунських волохів у Києві вже не було — останній помер тому літ із тридцять, — потребу Перунові взявся чинити Велесів ченець Стан, старійшина серед волохів.

Усе йшло більш-менш гаразд, аж поки хтось із прочан упустив смолоскипа під стіжок соломи. Стіжок швидко затоптали й залили, однак великий боярин Претич, новий тисяцький воєвода й суддя, вельми стривожився, бо перунська сідмиця тільки почалась, а далі могло бути гірше.

Претич зібрав підлеглих йому соцьких і звелів, щоб сторожа пильнувала на кожному кутку й кожній вулиці. Але сторожу незабаром теж охопив перунський шал: нарочиті сторожові мужі часто приєднувалися до богомольців.

Це викликало в тисяцького ще більший страх, і він подався до нового головного воєводи Ждана. Ждан Будимирович виділив йому п’ять сотенних полків, щоб стерегли городську сторожу.

Липневе сонце несамовито пекло, а прочани ходили вулицями Києва, спускались Боричевим узвозом на Поділ, де на торжищі стояв колись бовван бога Тора, а тепер здіймався вгору дубовий Перун, не позолочений, як на Священному пагорбі під княжим двором, а просто висічений з товстого стовбура. Потім шестя попід Претичевим дідинцем звертало на Гончарі, тоді йшло за дідинець на Кожум’яки, несучи тисячі смолоскипів і свічок, а далі знову верталося на Поділ і бралось узвозом на Гору.

Нікого не цікавила лише Щекова гора, ненависний усім Вишгород-Киівський — Ольжин двір.

Так ходили до самого вечора. Одні заскакували додому вихлебтати миску кулешу, інші займали їхнє місце в шесті, й свічі та смолоскипи перекидалися з рук до рук. А ввечері вулицями покотилась чутка, ніби шестя після заходу сонця попрямує до Щекової горн — колишнього Ольжиного двору, в якому померли обидва її брати — Асмус і Свенельд Ольговнчі, — Щекові сини.

Претич іще дужче занепокоївся. Тепер князі нічого особливого не тримали в Ольжиному дворі, але там сиділо зо два десятки Володимирових наложниць — молодих і зовсім юних дів і дівчат, яких Володимир купував на торжищі або приймав даром од своїх і чужих князів. Доброчин теж здивувався:

— Що їм за надоба з тої Щекової гори? Приведи сюди Стана.

Й коли прийшов старійшина волохів київських Стан, вісімдесятитрьохрічннй білобородий дідо в довгій вишиванці, підперезаній чересом з кружальцями й трикутниками мідяних блях, Доброчин запитав його те саме.

— Щоб ти, княже, знав, — сказав старійшина, — що на Щекавиці похований не тільки Щек, хай ся він переверне в своїй могилі.

— А хто інший? — насторожився Доброчин.

— Останній великий полянський князь Оскол Юрович.

Світлий князь ухопив волоха за вишивані груди й накрутив їх на кулак:

— Брешеш! Звідки відаєш про таке?

— Порвеш сорочку, княже, — спокійно проказав Стан. — Сорочка благенька.

— Звідки відаєш про те? — Доброчин відпустив старійшого волоха.

Той відповів:

— Про це написано в наших волошебних книгах.

— Щось я не чув!

— Бо то не княже діло.

— А твоє? Ти вмієш на книгах? — образився Доброчин.

— Оці руки вміють пьсати, — з гідністю підняв долоні Стан, — а оці очі — четати. Кожному своє: тобі — княже, нені — волошебне. Кажеш так, наче вперше про це чуєш.

Доброчни уже спокійно спитав:

— Що написано в тих книгах?

— Усе.

Світлий князь одпустив старійшину волохів. Над Києвом западала парка ніч, хоча світили зорі. За воротами княжого двору юрмився люд, чекаючи на волоха. Потім шестя зі смолоскипами та свічками посунуло повз темний Священний пагорб на Поділ. За цілий день люди вже встигли пригадати забуті перунські пісні й несамовито співали, їм підспівувала сторожа з відрами та баграми в руках, а цих мужів пильнували дружинники.