Похорон богів - Сторінка 133

— Коли межи вами й Свенельдом була така вічна любов, то чого ж імператор не прислав Свенельдові підмоги? Ми ось не носимо в пазусі хреста; Ярополк же й Свенельд носили, але ви їм не допомогли. Така любов видається мені трохи однобокою.

Герцог сказав:

— Імператор не хотів устрявати в межисобицю. Дужчий переміг. Але ви мусите пристати до істинної віри, й це утвердить нашу з вами любов. Так переказує святий папа римський.

— А як ні — то нї?

На це Карл фон Рюггенберген волів за краще помовчати.

А коли пирувальники врешті розійшлись, Доброчин несподівано для себе й для всіх сказав Претичеві:

— Колись у старої княгині був грек: отець пресвітер звався. Хотів примучити мене до хреста, але так і вмер не примучивши. Дивина!..

Претич глянув на Доброчина:

— Хіба Григорій помер? Ще донедавна сидів у Вишігороді-Деснянському… Чого це ти про нього згадав? — раптом насторожився тисяцький воєвода.

— Дивився на того папського легата й згадав.

Цього вечора Доброчин надовго затримавсь у свого небожа.

— Щось ти вельми притих, — сказав він Володимирові. — Що тобі на душі? — Володимир, як завжди, відмовчувався, а він так само зненацька спитав: — А хотів би мати мати за жону грецьку царівну?

— Грецька вже є, — похмуро буркнув до вуя Володимир. Він давно не думав про жодну із своїх жінок.

— Я кажу про справжню царівну, — нагадав небожеві Доброчин. — Чим ліпший був од тебе отой Оттон Другий? А Василій має ще одненьку сестру. Молодшу!

— За нехрестатого не віддасть, — відповів Володимир, а Доброчин одчув, що небожеві байдуже до всіх на світі царівен.

Посідавши в княжій одрині біля ледь прочиненого вікна, вони дивились на блимливий вогник свічки над божницею, й Доброчин пригадував свої холопські літа.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Аж не віриться, що той отець пресвітер і досі живе. Каже Претич — у Вишігороді. Скільки ж це йому літ? Він і тоді здавався мені мало не дідом. Десь-то він такий, як мій батько. Але коли тобі минув вісімнадцятий рік, а комусь — тридцять восьмий, то мимоволі здається старим.

Він колись назвав себе булгарином, але я довго ще потому думав, що він грек. Аж того літа булгарський цар Петер Симеонович заратився з греками, грецький цар одрізав у нього чи не половину землі, бачу — отець пресвітер не вельми жалує греків: печеться про булгар. То все було греки та християни, а це мовчить. Або лає грецького царя Костянтина Багрянородного. Одного разу каже:

— Коби княгиня схотіла, могла б мати з Петром Симеоновичем вічну любов.

А я питаю — для чого?

Мовчить. Я лише ген потім уторопав, що стара й сама мала задум супроти булгар. Тож отець пресвітер і не хтів говорити.

Але він тепер ще частіше приходив і всідався коло Княжих воріт. На ньому була довга чорна свита — волочилась мало не по землі, то він сідав додолу й починав гомоніти. Здебільша про богів та про князів. Якось надвечір, — саме до княжого двору з’їжджалася гридьба, — каже мені отець Григорій:

— У багатьох за пазухою святі хрести.

— То й хай, — кажу, — носять. А мені що?

— Європа вся хрещена. Тільки Русь іще ні.

— Ну й що з того?

А він своє:

— Князь має далеко видіти. На тридцять літ уперед.

Я казав тобі про це давніше, а це були Григорієві слова.

Я й питаю:

— А що ж буде за тридцять літ?

— Отож-бо! — каже. — Коли б це кожен князь розумів — усім було б добре.

— А ти, — кажу, — бачиш наперед?

Каже — бачу.

Питаю — що ж буде за тридцять літ?

— Увірує, — каже, — Русь у єдиного бога.

Оце вже минуло тридцять літ — не вгадав отець пресвітер: Русь і далі тримає дідній закон.

Я вже й не питав отця пресвітера, як це можна зректися своїх богів і чинити требу чужим. Було просто гидко. Кажу йому:

— Деревляни не зрадять свого закону.

А він плута пальцями кінчик бороди.

— Отож, — каже, — й недобре, що ставиш деревлян окромі полян. Цю нелюбов згладить Христова віра.

Я й питаю того «отця»:

— Й хрестатий не здійме руку на хрестатого?

Отець Григорій суворо так:

— Негоже казати «хрестатий». Шануй однаково всіх людей.

А я знову допитуюсь:

— То здійме чи ні?

— Коли всі люди на землі ввірують у єдиного бога, до ратей та коромоли не стане причин. Усі люди суть Христові діти.

Це мене впекло.

— Я, — кажу, — син Хорса! — Так уголос і кажу, хоч Дажбога гріх називати прилюдно Хорсом: то слово волошебне й потайне. — Всі деревляни онуки Хорса, а жупани його сини!

Він каже: в це вірять також і поляни та сіверяни. Хай, кажу буде так. Але чого це я маю ставати сином чужого бога? А потім знову згадав своє, питаю в отця пресвітера:

— То здійме руку хрестатий на хрестатого чи ні?

Каже — не здійме.

— То пощо ж ратиться грецький цар з булгарським царем? Обидва ж начебто вірують в одного бога.

Ото так я припер його спиною до стіни.