Похорон богів - Сторінка 134

Засмутився мій отець пресвітер. Потім я довго не бачив його коло Княжих воріт. Аж після Перунь-дня почав змову приходити, але вже не говорив про вічну любов меж «синів Христа».

Хоч і далі балакав про свого бога. Навертав мене потихеньку та помаленьку до Христа, це йому не вдавалося, й він по-своєму навчав мене: навчав княжої хитрості, точнісінько як навчав кожум’яка мечної боротьби.

А я не переймався хитрістю отця Григорія.

Того ж таки літа Ольга забрала мене од Княжих воріт. Робитимеш, каже, в моєму хоромі.

Я спочатку й гадки не мав, що то за робота в хоромі, зійшов на терем лізницею й стою. Коли це Каніцар кличе знизу: йди, каже, сюди. Збігаю, а він: так і так, зве тебе домажирич.

Домажирнчем був Мусій, родом хазарин, дикий хитрющий чоловік. Сидів у прибудові за Ольжиним хоромом. Заходжу до нього й стою, а вій дивиться й нічого не мовить: отак і переважуємось очима, наче березільні коти. Я хотів був уже вертати, коли чую — кихкотить.

— А я, — каже, — думав, що чашник німий!

Кажу: який чашник?

А він мені:

— Ти чашник! — І знову кихкотить — мало не заллється. Мусін Хазарин говорив по-нашому так-сяк, тож я й не второпав, чому він назвав мене німим.

Я сподівався більших капостей, аж то веселий чоловік: одно кихкоче. Ну, думаю собі, хай. Чашник — то й чашник. Уже був конюхом і сторожовим псом коло воріт, побуду ще й чашником. Колись же та настане моєму холопству кінець!

Повів мене Мусій Хазарин усе показувати: до підклітей та медуш. Бо чашник — це не воєвода над чашами та братинами, а той ваговитий у княжому дворі чоловік, що убезпечує дворовий спожиток.

Але ж я нічого в тій хитрості не міг. Я так і сказав Мусієві Хазаринові, а він і каже мені:

— Чоловік, як народилася, — що вмів чоловік? Пелюшка паскудити. Тобі придивляйся до старий чашник — і будеш усе міг.

Це мене трохи заспокоїло. Чашники ж, думаю, бувають старі й молоді. Мене Мусій наставив молодим чашником, а старим був Ульвсванс, рідний брат твого батька Святослава й син переяславльського посадника, якого поляни по-своєму називали Вовчим Хвостом.

Той одразу застеріг мене проти Мусія:

— Цього хазарина стережись.

Вовчий Хвіст був також варязького роду, але наших не цурався. До Києва його привів сам Свенельд, бо батько Вовчого ж Хвоста був Свенельдовим посадником у Переяславлі: щоб син з батьком не чинили проти Свенельда коромоли. — Про це сказав мені отець пресвітер Григорій.

Отак-то було… Заходився я допомагати Вовчому Хвостові. Тепер під моєю рукою ходило багато дворової челяді і тивунів, а ми з Вовчим Хвостом були начеб воєводами. Я швидко розгледівся серед підклітей та підклітних медуш, знав уже, де що є й чого немає, а небавом старий чашник передав мені всі ключі. Під рукою в мене була й стара Малушина ключниця. Мала вона й кілька своїх підклітей та медуш, але там стояло всього потроху — аби стачило для княжого хорому на місяць-два. А тоді знов приходила до мене. Отаким-то «боярином» я став.

А мама твоя так само була в ключниці на побігеньках: те принеси, те віднеси. Їй минало вже тринадцяте літо. Найгірше було те, що ми тепер бачилися рідко: я не вилазив з отих підклітей та медуш. Борошна скрізь багато всякого — й зерна, й круп, і м’яса, й меду та вин, і шкір та воску, й сушеного всякого входу та грибів, і солонина та квашенина, й вовна, коноплі та льон, і полотно та сукна, і ще безліч усякого добра, й скрізь треба око та око.

А сестра із старою ключницею тільки й знали з хорому та в хором, отож ми з сестрою й бігали різними стежками. Поки я був коло Княжих воріт — скільки там того діла: зачинив — одчинив та й сиди, а там десь прибіжить сестра й загляне до мене. Або я сам до неї побіжу. А тепер нас мовби хто розгородив тином.

Я не знав, що діяти. Коли це дивлюся — вона з в’язкою ключів у руці. Блимає на мене й плаче.

— Ти чого?

— Наставила мене княгиня молодою ключницею…

— То чого ж ревеш?

— Боюся…

А на самій нова сукня й нові зелені чобітки — справжня боярівна.

Якось я її вкоськав і сльози втер, а після того не бачив до п’ятниці. Тоді знайшла мене в княжих засіках сама. Дивлюся — більше не плаче. Питаю — ну то як? Та, каже, пораємося потроху.

Отака-то ляклива була твоя мамка дівчам.

Я тепер частіше бував у княжому хоромі: то те, то се. Й щоразу приглядався до молодшого брата старої: як це Свенельд і досі мовчить? Як стара пустила була мене вперше звидітися з батьком у Любечі, Свенельд од люті мало не ковтав язика. І як дала мені цілу свитку, і як потім наставила до воріт — аж захлинався слиною. Тепер же в нього під самим носом товчусь, а він тільки глипає. Що воно, собі думаю, за дивина?

Так би й не довідавсь, але розтлумачив отець. Каже — заратились уличі й тиверці. Ці уличі й тиверці сиділи спрежда не обабіч Дністра, не межи Прутом та Богом, як нині сидять, а коло Порогів, їхній стольний город Пересічин був тоді не за Дністром, а супроти Порогів — по цей бік Дніпра: по-улицькому Пороги — «Пересіки».