Похорон богів - Сторінка 179

Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце — мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ…
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Я вже не вперше бачився з цим волохом. Ще коли Людвік устрелив був затруєною стрілою твого стрия Вовчого Хвоста, я бігав на Гончарі до Стана, але в його хаті тоді не бував: Стан саме йшов Боричевим узвозом до города. Ну а потім якось мені таки довелося переступити його поріг.

То було також різдвяного ранку, але на друге різдво — дідьдуха-місяця. І знову в тому був замішаний Свенельдів Лют.

Лют перепився щедрого вечора, а вранці звелів сідлати собі коня. Ну, коняга ж одчув хміль і схарапудився, Лют ухопив його за хряпи й почав гамселити по морді колодочкою бича — геть-чисто закривавив бідолашного. Ну, а холоп конюший Борис, бачачи таке діло, не втримався й давай хапати Люта за бич. Лют кинув бити коня й насів на Бориса. Вдарив його колодочкою по голові, а колодочка з олив’яною булавицею, то Борис і впав. А цей почав копати його чобітьми в живіт і попід ребра — вб’є бідного холопа, й край!

Аж тут нагодивсь отець Григорій і давай умовляти: та це, та те, та хіба ж так можна, таж холоп — воно теж ніби-то чоловік. А той як обернеться та вперіщить пресвітера бичем межи очі — розпанахав йому всенький вид.

А мені саме треба було щось до стаєнь. Підходжу до цих двох, а Борис уже трохи очухався й розказує. Ну, думаю, Щекове гаденя!

Отець Григорій сидить на снігу і вмивається кривавицею, а кров з нього аж цебенить. Думаю, чи не витекло в Григорія око, бо бич геть розвернув йому щоку й чоло. Згадав я про Вовчого Хвоста й надумав іти до Стана. А кругом — ані тобі живої душі: всі злякались Люта й попринишкали, на всі стайні хоч би тобі один робітник. Питаю Бориса, кажу, зможеш припомогти? Каже — зможу, а я дивлюсь — його аж хилитає: той злодюга ударив його в пах.

Думаю собі: нічого діяти, піддаю Григорія собі на плечі й несу, а кров з нього так і ллється. Добре, що хоч Боричевим узвозом пішло вниз — якось допер на спині Григорія, кладу його побіля купи дров, а сам заходжу в прочинені двері. Дивлюсь — коло вогнища скошений смішний столик, а за ним Стан. Йому тоді минав десь чи не п’ятдесят і шостий, а чуб уже геть висипався з його голови. На столі з лівої руки свічка, а від неї на носі блискітка блищить: отак запам’яталося…

Кажу Станові, так, мовляв, і так, Лют Свенельдич зле вдарив отця пресвітера. Каже: де він? Мовлю — надворі. Внесли ми Григорія до хати й поклали на ослоні коло вікна, Стан мене вельми вилаяв, каже, було б гукнути мене туди, а не перти на спині, бо геть кров’ю стік. Питаю: зачепив око?

Каже — добряче зачепив.

Ну, він довго волошив над отцем пресвітером, чимось обмив йому понівечену твар, а я щось там помагаю Станові, а сам вряди-годи зирк та й зирк на стіл. А там кілька тоненько струганих дощечок і швайка. Одна дощечка вимережана геть до кінця, одна до половини, питаю, що то за волошба? Стан каже: кониги.

В Іскоростені конигами називають добрих дорогих кобил, ну я знову давай розпитувати, а він розсердився й каже: гріх! На таке людинові гріх і дивитись, не те що розпитувати що та як.

Думаю: не можна — то й не можна. Стан щось там зробив Григорієві й замотав йому голову стьожками полотна, тільки здорове око й рот зоставив, а Григорій підвівся й сів. Каже Станові:

— Пощо ж гріх дивитися на письмо? Все вчинене людською рукою надається до обозріння. Навіть наше святе письмо.

Стан йому:

— То за вашим законом. А за нашим то є велій гріх. — І поприймав усі оті свої «кобилки» чи «кониги», а сам сів до столу й мовчить.

Бачу, Станові дуже не хтілося б мати справу з Григорієм, але він таки йому сказав:

— Зостанешся в мене.

Григорієві нічого діяти — сидить під вікном, сподівається врятувати око, а я не витримав і кажу:

— Це ж руку на тебе звів хрестатий!

— Господь — каже — велить прощати ближньому гріхи… — А око в нього таке невеселе…

Стан говорить у мій бік:

— Я також трохи знаю їхні закони. Це я нібито за їхнім законом учинив: подарував гріхи «ближньому».

Григорій бурчить:

— Я проти тебе гріха не маю.

— Як то не маєш гріха? Гребешся під нашу віру, а це, по-твоєму, що?

Григорій каже:

— Ні, не гріх, бо я проповідую істинну віру,

А Стан йому:

— Кожен так думає, Григорію. І все-таки гріх твій: ти прийшов підкопуватись під нашу віру, а не ми — під твою. То хто ж із нас грішник і хто вдерся до чужої хати?

Григорій же блимає оком і промовляє мовби сам собі:

— Я ладен згоріти у вогні за єдиного бога.

Стан аж ударив долонею по столі:

— Ваші хрестаті балакають, буцімто у вас один-єдиний бог, а в нас багато. А я оце колись перелічив — і що з того вийшло? Ми шануємо двадесять і трьох, а ваші вельми й вельми многі: і старий бог, і син божий, і святий дух, і самих архангелів четверо, а простим ангелам і числа нема, а ще ж безлік херувимів та серафимів, а божа мати та всі оті святі… Ти ж кажеш, нібито вірите в одного єдиного бога.