Похорон богів - Сторінка 180

Стан за кожним словом пристукував долонею по столі — аж вогник свічки шарпавсь, а на відкрите Григорієве око потроху наповзав туман: Григорій лиш удавав бадьорого. Стан це помітив і поклав його спати під вікном, ще й кожухом укутав, щоб не протягло.

Ото я так побував у його домі вперше.

Ну, про Людвіка Свенельдича не кажу: як був, так і лишився Щековичичем. І про те грецьке сольство я вже теж згадував колись. Воно прибуло водою — крига на Дніпрі й Почайні вже була зійшла, Костянтин же прислав просити в старої воїв, щоб відбити острів Кріт. Стара з тиждень продержала слів на Почайні — так і вирядила з нічим. Каже, хай ваш цар сам приїде та посидить у мене на Почайні стільки, як я висиділа у вашому Суді, от тоді й дам йому воїв.

Ну, а мене покликала перед Юром і велить:

— Будеш огнищанином у Вишігороді.

Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки «Вишимгородом».

Оце, думаю собі, та-ак… Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.

Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.

Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека — батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?

Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.

Заходжу я до брами й бачу: кам’яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур — їхній бог варязький. Коли це дивлюсь — княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:

— Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. — Говорив по-нашому.

Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.

А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже — я сам.

Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати. Ну, думаю, веди ти.

Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:

— Слухай цього огнищанина, бо в’язи скручу!

І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!

Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.

Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:

— На.

Кажу: на чорта воно мені здалося.

А він:

— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!

А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:

— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.

Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.

Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?

Кажу: двадесять і перший:

Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:

— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.

Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:

— Сватає за мене княжну роденську.

А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:

— Вмієш боротися?

— Та трохи вмію — кажу.

— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?

— Та, — кажу, — трохи.

— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.

Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.

Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором: