Похорон богів - Сторінка 217

Доброчин витяг меча з піхов і поклав до ніг.

— І його дочки та небоги також не зобидимо, — сказав він. — Як врече Самуїл — так і вчинимо з Іванкою й Теодорою. Також іду на роту й присягаюся мечем!

ТОГО Ж ТРАВНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ П’ЯТЕ

Вирядивши Любомира Вовка з тисячею воїв за Дунай, Доброчин повів решту, дев’ятнадцять тисяч, понад морським берегом до Перекопу. Цього занедбаного рову з валом греки майже не стерегли — тут стояла лише сотенна засада, яка розбіглася на всі чотири вітри, вгледівши незліченну київську витягу.

Давній вал осунувся й майже засипав рів, геть порослий бур’яном та колючими кущами, й Доброчин з несподіваною тривогою подумав про Змійові вали, які теж пообсувалися й позаростали хащами. Досі руки не доходили до Змійових валів, але Доброчин сам собі поклявся, навіть торкнув пальцями руків’я меча, що коли в Корсуні все скінчиться щасливо, всі свої сили кине на Змійові вали: спочатку понад Россю та Сулою, щоб убезпечити Київ од наскоків орди. В княжій скітниці було досить срібла й золота, аби урядити кілька тисяч рядовичів та холопів на поновлення бодай крайніх валів. Бо їх востаннє поновлювали, певно, ще князь Оскол та жупан Житомир.

Від Перекопу дороги лишалося днів на два, але після першого поприща Доброчин спинив полк і не велів далі рушати. Ждана Будимировича мало не хапали чорти.

— Коли йдуть обставати город, — на диво стриманим голосом сказав він, — то не чухаються в дорозі, як, приміром, оце ми.

Вої купались у річечці й купали коней, дехто прав ногавиці та сорочки, й Доброчин показав рукою:

— Бачиш оно? Хай себе народ обпере й покупає коней, ідемо ж свататися до царя. А то що собі цар подумає? Скаже — варварська орда, негоже вдавати багрянорідну за варварина.

Вираз у світлого князя був такий, що Ждан мивоволі замислився.

— Чи ти не ждеш, поки всі грецькі орачі збіжаться до Корсуня? — спитав він.

— Чим більше в городі юрмовище, — кивнув світлий князь, — тим городу важче боротись.

До Корсуня приступили тільки через чотири дні. Доброчин звелів обстати город з моря й суходолу, «сухі» та морські ворота стояли на замках, стіни були кам’яні й високі, а біля кожних воріт і на згинах здіймалася пара веж. Між визубнями заборол на вежах і стінах зблискували люди в колонтарях і шоломах — кругліших за київські й без шпичаків. Такі шоломи не витримували удару мечем зверху: розколювались напополам. Але тепер зверху були греки, кияни ж ходили на перестріл од городського рову й здалеку придивлялися до стін.

— Оце нам і перше лихо, — сказав після старанного огляду світлий князь. — Не маємо баранів і пороків. Давно не виймали городів — позабували про найпростіше.

Доброчин звинувачував самого себе. Колись, іще безвусим юнаком, він придивлявся до стін Царягорода, стіни були вищі від корсунських і теж кам’яні, але проти київських вони здавалися йому беззахисними. Те саме Доброчин міг би сказати й тепер, однак якби мав зо два десятки баранів та пороків.

— Барани можна зладнати й тут, — сказав Ждан Будимйрович. — А от порока здатен зробити лише хитрець.

— Непроста виграшка, — згодився Доброчин. Він пригадав оборону Іскоростеня. В Свенельда теж були пороки та барани, потім кричннк Здан і собі зладнав кілька пороків, а проте це нічого нікому не дало. Деревлянські пороки боролися з варязькими, та й годі.

Але цього разу перевагу мали захисники: на кожній вежі стояло по малому пороку, певно, для каміння та для сулиць.

Приступ вирішили почати наступного ранку.

Вже після сходу сонця в задніх лавах почався якийсь рух. Биричі доповіли Доброчинові, що прибули світлий князь тмутороканський Воїжир та його корчівський посадник Дудко — міцнющий сімдесятирічний дідище. Вони привели двотисячний полк, до того ж могли при потребі підвозити з Корчева й Тмутороканя борошно.

Знаючи обложні хитрості посадника Дудка, Доброчин одразу ж запропонував йому взяти приступ у свої руки. Для приступу посадник вивів свій полк; дробини були наготовані ще вчора — сотня довжелезних і загрозливо хистких дробин, які вгинались під власною вагою.

Але спочатку треба було поперегачувати рів. Корчівський посадник одібрав з раті п’ять тисяч лучників, лучники підійшли до рову й повгороджували в землю щити, з-за яких мали стріляти. Греки на стінах захвилювалися й теж узялись виставляти стрільців.

Почалося напружене змагання. Лучники сиділи надто близько до стін, їх не вражали грецькі скорпіони та каробалісти — легкі пороки для метання голяків і сулиць, а проти такої тьми лучників греки не могли вистояти й попринишкали.

Тоді корчівський посадник заходився перегачувати рів. Поки лучники тримали корсунян у покорі, вої кидали в рів усе, що траплялося під руки: каміння, дерева, гілля, ратники підходили хвиля за хвилею, одні до рову, інші назад, і рів поволі заповнювався. Дудко розпорядився зносити найдовші стовбури, завчасно складені стосами. Стовбури з плюскотом падали на загатки й утворювали кострубаті мости, якими вже можна було сяк-так перескочити на той бік заповненого водою рову.