Похорон богів - Сторінка 219

А потім сталося дивне — аж не хотілось вірити власним очам: насипане вдень за ніч осідало…

Ждан сказав:

— Було б випустити воду з рову. Це все вода. Можна було спустити її в ці наші ями, бо так не засиплемо й до зими…

Доброчин сумнівався. Хоч би скільки було в ровах тієї води, досі мала б уже наїстись глини.

— А може, їм помагає їхній бог? Це теж діло життєве, — висловив припущення старий корчівський песадник Дудко. — Як Святослав хотів вийняти мечем хазарську Білу Вежу, кожного ранку починалася гроза. Я й кажу Святославові: «Давай приступимо вночі!» Так Біла Вежа й удалась при місяці, бо вдень хазарам спомагав їхній бог Яхва-хан.

Доброчин кисло засміявся:

— Ти ліпше скажи щось мені, бо Святослава давно вже немає.

Приспа не сягала й до середини стіни, Доброчинові не хотілося йти на приступ, який вимагатиме великих жертв, і він шукав іншого виходу. Виходу не було: Дудко порадив йому те саме, що знав і Доброчин.

— Цієї стіни ми зроду не підсиплемо, — сказав старий, — якщо їхній бог і далі їм спомагатиме. А голодом їх не викуриш аж до весни. Маємо приступити. Стіна трохи понижчала, й рову нема… — Він теж раптом завагався й почав шкребти білу щіть на підборідді. — Ото тільки що багато живота пропаде…

Сьогодні вранці Доброчин вирішив востаннє попередити корсунського топарха Іраклія:

— Якщо приневолений буду брати город сокирою й мечем — нарікайте на себе: многі голови ваші попадають з-під мечів і сокир. Ліпше вдайся любовно, тоді нічого тобі й твоєму городові ие вчиню. Інакше завтра з сонцем приступимо.

Ждан повернувся лихий:

— Цей топарх не пустив мене далі брами. Хай же взавтра нарікає на ся…

— Не хоче вдаватися? — вже зловісним голосом перепитав світлий князь. — Тоді взавтра приступимо. Вели зладнати більше дробин. Цього разу можна куціші й ширші. Сам поведеш?

— Хай лише бог споможе!

Це було в першій половині дня, по обіді ж до Доброчина прийшов головний воєвода ратників Муромець, затиснувши в шестипалій правиці невеличку стрілу, оперену вороном.

— Ось, на, — сказав тридцятирічний воєвода.

— Це що? — Доброчин узяв стрілу й покрутив між пальцями. З оперіння розмоталася смужечка тонкого копринного полотна. Він ковзнув по смужечці очима й непорозуміло глянув на воєводу:

— Де ти його взяв?

— Та приніс один ра-атник, — протягло загудів той.

— А по-чиєму тут написано?

Муромець знову протяг:

— Мабуть, по-грецькому. Бо по-чиє-ему ж іще? З го-орода ж прилетіла.

— Коли?

Муромець розчепірив усі дванадцять пальців:

— Мабуть, уночі… Бо ратник знайшов її вже перед сходом со-онця.

На стьожечці було написано кілька рядків, які нічого не промовляли. Знавці грецької говірки в стані були, але Доброчин зовсім не був певен, що вони вміють грецького четма й письма.

— Не видів мого Вишати? — спитав він.

Муромець кивнув собі за спину:

— У Володимировому шатрі-і сидя-ать…

Доброчин подався до Володимирового шатра й застав сина й небожа; Володимир щось пояснював браткові й чертив пальцем по полотні. Доброчин запитав у сина:

— Хто з купецьких уміє грецького письма й четма?

— Воротилович, — подумавши, відповів син. — По-грецькому вміє хіба Воротилович. Яна Усмошевця брат.

— Зналіз і приведи до мене!

Незабаром до шатра світлого князя ввійшов п’ятидесятирічний чоловік, схожий на Яна й на давно померлого старосту Вороту з Бортничів. Доброчин знав його ще отрочам. Воротилович покрутив стрілку й повернув її світлому князеві:

— Цього не доберу. Це не по-грецькому.

— Ану ж? — вихопив з його рук стрілу Вишата, а потім несподівано для всіх прочитав по складах: «Кла-дя-зи, я-же суть за то-бо-ю оті въсто-ка… исъ то-го во-да и-деть по трубъ… ко-павъ, пе-ре-и-ми».

Доброчин звелів синові прочетати написане ще й ще раз, аж поки второпав, бо слова були начебто й свої, але мовби з повикручуваними руками та ногами. Він звелів негайно скликати головних воєвод.

«Колодязь», про який було написано на стрілі, виявився ставком посеред самого стану. Води з того ставка ніхто не пив, бо пішла чутка, нібито корсунці затруїли ставок; воду брали з річки, що впадала в море по той бік Чорної коси.

Двісті охочих мужів почали обкопувати ставок з боку города, лише надвечір докопалися до товстих череп’яних труб, занурених на два сажні в землю. З розбитих труб линув потужний струмінь чистісінької води.

А корсунці висипали між заборола стін і похмуро дивилися на варварів.

Доброчин удоволено потирав руки й казав;

— Тій добрій душі мало й боярина!

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Корсунь був не набагато більший од Києва, але, як висловився Доброчин, — на півголови вищий. Город уже третій день був у його руках, а він тільки сьогодні вирішив подивитися, що подарував йому на прощання дідній бог.

Головна вулиця тяглася через увесь Корсунь: од Сухих до Морських воріт, і Доброчин першим ділом виліз на надбрамну вежу. Звідси було видно далеко навкруги. Стіни починались од Чорної коси й тяглися звивисто вгору, де розташувався київський стан. Світлий князь навіть упізнав своє шатро під гіллям ріденького дерева. Майже поряд стояло червоне великокняже шатро, а кругом них видніли шатра тисячників. Далі стіна ламалась і знову сходила до Чорної коси, замикаючись Морською брамою. Ввесь город звідси нагадував кривобокий грецький золотник, витягнутий у бік моря. Посеред города ж височіла ясно-жовта гора, мов хто насипав на городському торговищі купу глини.