Похорон богів - Сторінка 43

ТОГО Ж ТАКИ ЛИПНЯ
У ВОСЬМЕ

Найбільш за все Ярополк потерпав, що гридьба почне розоряти деревлянські села. В другий день походу він помітив у товарі двох дівчат. Сидячи по пояс у сіні, вони зацьковано зиркали навкруги.

— Чиї це діви? — спитав у ратника Ярополк, але той похмуро відмовчувався, неначе й не чув.

— Попросилися з нами, — відповів за нього Флелаф, який їхав поряд із возом.

Ярополк недовірливо глянув на гриднів і на дівчат. Руки в обох були вільні. Та коли князь перехилився й розгріб сіно кінцем меча, ноги в обох дівчат виявилися скручені сирицею.

— Розв’яжи, — сказав він ратникові, й коли той розплутав тугий ремінець, дівчата незграбно позлазили з воза, кривлячись од болю в набряклих ногах, а тоді посідали на взбіччі Соляної дороги, якою їхали вершники та вози. Ярополк сердито махнув дівчатам рукою, щоб ішли геть, обидві важко підвелися й раптом кинулись утікати — через мочарі та верболіз, а гридні вслід їм свистіли й тюгукали.

Князь погнав коня до передніх лав, але Свейнальдра й там не побачив, там були тільки воєводи Местиша Варяжко та Блуд. Свейнальдр відпочивав на котромусь возі. Ярополк насуплено проказав до обох воєвод:

— Гридьба гарбає по селах.

— На те й гридьба, — засміявся Блуд і розвів руками — аж повід упав на холку коня.

— За всіма не вганяєш. Хай десятники стережуть, — відповів Местиша Варяжко.

Певно, вони підкрутили хвости гридьбі, та й Свейнальдр мусив дізнатися, бо вже другий день Ярополк нічого такого не помічав. Свейнальдр сказав Ярополкові, коли витяга входила в темний бір:

— Великий княже, деревляни не мають нас за розбишак. Ніхто перед нами не розбігається й сіл не палить. Дасть бог, і твій брат зустріне пас хлібом-сіллю. Потім скажеш, що я брешу!

Ярополк заспокоївся. Блуд і Местиша порядкували і в товарному обвозі та серед гридьби, все мало скінчитись лагодою, як про те і мріяв Ярополк.

Скажу братові своєму, думав, їдучи, князь, ми ж з тобою рідні, ти в Іскоростені також сам-один, бо немає в нас більше родаків на світі, батька-матері нема, є те Володимир у Новігороді, але він надто далеко від нас… Тоді Ярополк здумав, що матері в Ольга та Володимира різні, але це нічого не змінювало, бо батько-боронець був у них один, і його нема. Скажу братові Ольгові: боронім один одного кожен на своєму столі. Й не хочу я бути старшим, волію лишитися рівнею своїм рідним братам, як нам звелів наш батько, що з його лоба поганий печеніжин тепер п’є вино. Житимемо у вічній любові й злагоді.

Так мріяв молодий київський князь Ярополк, їдучи попереду тритисячної дружини, яка підкорялася не йому, а Свейнальдрові. Тепер він навіть радів, що дав себе вмовити на таку витягу: інакше не зміг би зустрітися з братом Ольгом і домовитися про все.

Надвечір Соляна дорога привела до драговиння, за яким мав бути Уж.

— Пошлемо кількох ярлів до Іскоростеня, — сказав Свейнальдр, — хай мовлять твоєму братові, що ми прийшли не з мечем, а з миром.

Ярополк кивнув. Світлий князь досі дотримував свого слова. Це був добрий знак, належало тільки благати богів земних і вишніх, щоб не збили світлого князя з пуття.

ЛИПНЯ Ж МІСЯЦЯ
В ДЕВ’ЯТЕ…

Сонце зненацька виринуло з-за борів, якесь руде, аж червоне, й тепер Ярополк пошкодував, що не взяв із собою жодного київського волоха. Волох зумів би витлумачити цей знак.

Але чекати лишалося вже недовго.

Над Красними воротами Іскоростеня маяв бойовий Ольгів стяг. Це означало, що деревляни їх помітили й узяли брами на замки. На городнях де-не-де мелькали шоломи, але київські бої стояли станом оддалік — на тому самому місці, де велій жупан Маломир схопив був Ігоря й увесь його полк. Під бором і досі виднілась Ігорева могила, безладно закидана камінням і розмита дощем.

Невже Свенельд навмання обрав місце для стану, здивувався князь Ярополк. Він знову глянув на город і мимоволі замилувався стягом, що майорів над вежею Красних воріт. На широчезному білому полотнищі з двома кінцями яріло червоне сонце… Навіть з такої відстані Ярополк розрізнив: вісім променів, давній полянсько-деревлянський Дажбог.

Ярополк озирнувся на стяг київського князя. Зубатий бик на синьому полотнищі скоріше нагадував рогатого пса. В душі наростала невиразна образа, і Ярополк знав, що мусить і надалі вдавати з себе зеленого княжича, який дозволяє чинити всім, що кому заманеться. Йому вривався терпець.

До Іскоростеня послали Блуда з п’ятьма ярлами, які понесли в дар деревлянському князеві не меч — знак ворожнечі, а щит — знак миру. Свейнальдр сам вигадав такий дар, і це не було позбавлено натяку. 3 походу вертаються під щитом або на щиті.

З витяги, подумав Ярополк. Йому став зрозумілим прихований смисл дару. Чи зрозуміє ж це брат Ольг?

Сольство повернулося за годину, і Блуд розповідав:

— Чудний народ оці деревляни. Під городом у них стоїть чужий полк, а вони й не чухаються. Твій брат хотів прийти сам, княже, хотів прилучитися до нас шістьох. Але я йому мовлю, як були домовилися перед цим: «Бери для початку сотню мужів деревлянських, а Ярополк приведе сотню своїх, і зійдетеся між нашим станом і городом, бо нині ж не весілля й не купальські вогні, коли кожне бреде, куди кому заманеться. Нині княжий з’їзд». Отак я сказав твоєму братові, — закінчив Блуд.