Похорон богів - Сторінка 45

— Наче вляглось? — раптом почув Ярополк знайомий рипучий голос. Говорив Свейнальдр.

Вікінги повиповзали з шатра й роззирнулися, Ярополк теж вибрався надвір, тримаючи себе обома руками, щоб угамувати дрижаки.

З одного краю небо наче репнуло. Під тією голубою стрічкою прояснів бір. Над полем стояла бахка тиша, й коли б не далекі приглушені перуни, можна було б подумати, що їм наснився важкий примарний сон.

З поріділих сутінків, мов з-під землі, виник князь на коневі й веселим голосом Блуда Асмуссона поцікавився:

— Всі живі?

У таку мить веселощі здавались недоречними.

— А де полк? — Київському князеві не хотілось відповідати Блудовим хихонькам. — А сольська сотня де?!

— Всі живо-здорові! — ще веселіше засміявся Блуд, чепурний і сухісінький, неначе й не був під дощем. У далині з’явилася купка вершників, кожен вів за собою вільного коня. — Сідайте! — запросив Блуд. — Іскоростенський князь кличе всіх на гостину. Вже й меди на столі стоять!

Це була така несподіванка, що вимоклі й змучені люди пороззявляли роти. Ярополк мріяв про мирне звіщання з братом Ольгом, плекав навіть надію вирватися з чіпких Свейнальдрових пут, але про ось таку ласку богів не смів і думати.

— Де мій брат Ольг? — спитав він у Блуда.

Той широко махнув рукою в бік городських стін:

— Де ж йому бути, якщо не там!

Ярополк швидко глянув на Свейнальдра. Обличчя в старого було розгублене й бліде. Це заспокоїло Ярополка. Він легко скочив на поданого йому коня, його вже перестало тіпати, київський князь знову відчув себе дужим і легким, навіть зверхньо й зневажливо косував на світлого князя, якого двоє гриднів підсаджували в сідло. Холод і пережитий страх остаточно знесилили старого Ольговича.

Коли під’їхали до Красних воріт, Блуд махнув рукою:

— Треба до тих, бо тут місток завалився. Мабуть, підмила вода… Зігберне, кудою ближче до тих воріт?

Сотенний воєвода, безвусий рудий бородань Зігберн Лідулфост, показав праворуч. Ярополк озирнувся до надбрамних веж, де вранці маяв стяг Дажбога. Стяга не було. Над вежами стриміло тільки голе оскіпище, з якого звисав уривок білого полотна. Тур-Перун передужив Дажбога.

Обійшовши понад ровом і діставшись Чорних воріт, Ярополк із Свейнальдром та іншими вступив у город. Вузькими вуличками бігли каламутні струмки, стікаючи попід валом до городської греблі. Іскоростенці сиділи по обшарпаних небаченим градом хатах, певно, й досі видихаючи жахи минулої бурі. Лише на першому перехресті стояв бородатий дід з безрогим цапом на мотузку. Цап копилив губу й смішно кивав до киян, мовби глузував з них чи нахвалявся.

Блуд нібито по-деревлянському запитав:

— Діду, де Ольгова жупа?

Дід повагом відповів йому:

— Ззаду.

Блуд озирнувся до Чорних воріт. Попід валом тяглися самі хижки, рублені плазом і сторч. Він зареготав і стьобнув бичем діда, але влучив у козла, бо дід несподівано спритно ухилився,

— Он там наші стоять, — кивнув Лідулфост на кількох витязів, що намагалися завести коней у надто низький хлівець. Витязі показали, де княжий двір, і Ярополк подався з князями вгору. Над Іскоростенем западала ніч, і йому стало дивно: невже вони висиділи під зливою цілісінький день?

Час був не такий пізній — просто небо знову обклало й пішов набридливий дрібний дощ. На вулицях і далі не було народу, лише де-не-де траплялись купки ратних людей, які, проте, перемовлялися свейсько-урманським суржиком. І коли зайшли до княжих воріт, Ярополк уже був майже певен, що все зовсім не так, як казав Блуд Асмусович,

— Де князь? — роздратовано спитав він у Свейнальдра, зіскочивши з сідла.

— Мене питаєш? — прорипів Свейнальдр. — Ми з тобою сиділи вкупі.

Ярополк набрів у темному дворі на Местишу Варяжка й схопив його за заковраш випускного рукава, прошитого шорсткою срібною ниткою:

— Де мій брат?

— А я знаю? — Местиша сприйняв це як натяк. — Я його й бачити не бачив! Десь тут він, у городі. Хіба я відаю де?

Він сердито висмикнув заковраш з рук Ярополка.

— Я сам щойно прийшов, — сказав Местиша спокійніше, але в Ярополка лишилося відчуття, що Варяжко дуже хоче, щоб він повірив йому.

В Ольговому дворі було вже повно гриднів. Дружинники сходилися сюди з усіх вулиць і кінців, і незабаром від коней та людей стало ніде повернутись. На теремі горів смолоскип, Ярополк несвідомо поплентався до лізниці, що вела на повершя княжих світлиць, і сів коло різьбленої опори. Підійшов Блуд:

— Не журися, твій брат здорово-живий.

Київський князь швидко глянув на воєводу молодшої дружини:

— Живий? Ти його бачив?

— Побачиш у таку ніч! Але я розпитував. Ніхто з наших його й пальцем не торкнув… Хіба Местиша? — несподівано завагався Блуд.

Ярополк більше нічого не слухав. Він щойно бачив Местишу й повірив йому — повірив, та й годі. У світлицях горіло світло й чулися голоси. Ярополк зійшов лізницею вниз і почав блукати в темряві серед гриднів. З окремих слів та розрізнених перемовок він урешті збагнув те, що від нього старанно приховували: була рать, билися на мечах…