Похорон богів - Сторінка 65

Й четав я йому, й дивувався Кирил Мудрий, а по тому каже мені: «Слово боже чую по-руському!» Й знову мені: «А хто створив письмо руське?» — «Не відаю», — кажу. Й почав казати сьому гречинові, же ці знаки спрежда пьсалися на вербових паличках, то-бо дерево священне, а це пьсання звалося вірба — тобто віра чи волошебне вірення. Тепер же на саме дерево кажемо верба. Спрежда знаки були різані, бо як же зробиш на вербі знак? А тепер на ці знаки речемо «різи». А до цих різ іще треба знати «чет», щоб прочетати пьсане чи різане. Не знавши «чету», не прочетеш: не знатимеш, котра різа котрій до пари й за котрою має йти».

Й рече мені той Кирил, кажучи: «Скільки просиш за книгу сю?» Речу: «Ніскільки». Й оддав йому ту книгу за так, і навчив четати руські різи. Й нічого не сказав мені Кирил, а лиш обдарував золотою булавицею. Й найняв я за ту булавицю грецьку ладдю, що йшла товаром до Києва, й довіз мене грек. А цей Кирил Мудрий, чутка пішла, переставився в Моравах.

Пьсав Велесь же таки Яцко.

Року 978-го
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ
В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Новгород розрісся. За Неревським кінцем виріс іще один — більший і гомінкіший, і новгородці з насміхом прозвали його Варязьким кінцем, бо в ньому стояли шатрами Сігурдові варяги.

А в княжому Дідинці, де досі сиділи ті варяги, тепер засіла нова рать, набрана Доброчином з бояр та синів боярських, нарочитої чаді та ліпших мужів, а також із усілякого посадського люду. Коли ж про грядучу витягу на Київ почули й інші городи, звідти теж почали прибувати мужі та охочі ратники.

Проти минулого року полк Доброчинів і Володимирів зріс разів у п’ять, хоч приведених з-за моря варягів значно поменшало. Декотрих не влаштовувала обіцяна Доброчином платня, дехто просто передумав і повернув за море, пересидівши цю таку нудну для них зиму в городі та діждавшись весни. Від цього Новагорода вони сподівались більшого зиску, але Доброчин і Сігурд суворо карали тих, що шастали по городах і весях. Таким чином, у Сігурда лишилося близько тисячі мечів.

А таки ж із Сігурдом Доброчинові довелося найважче. Доброчин не знав, як йому сказати, щоб вивів свою дружину з княжого Дідинця, та й узагалі з Новагорода. Він боявся вікінгів у Дідинці. Будь-якого дня вони могли збаламутитись і сказати, що Новгород узяли вони, Новгород — їхня ратна здобич.

Однак Сігурд несподівано зрозумів його. Між ними лишалася стара домова: сьогодні Сігурд поможе йому, а взавтра Доброчин — його небожеві Олафу.

Світлий князь радів, що так легко спекався варягів, і по тому всі свої сили кинув на те, щоб одягти, нагодувати й зоружити охочу новгородську, кривицьку та муромську рать, що стікалася до Новагорода в личаках і з порожньою торбою за плечима.

У травні все було готове до витяги на Русь. Рушати Доброчин думав на Великдень, але вранці полком пішли чутки, нібито боги не сприяють рушанню. Доброчин мусив одкласти витягу на подальші дні, бо знамення йому теж видалося зловісним: воєводи доповіли йому, що відразу кілька варягів і два ліпші новгородські мужі занедужали на корокоту^[12].

— Кричать і корчаться в жару, — сказав молодий боярин Ждан Будимирович.

Корокота за тиждень уйнялась, але тепер з’явилось інше знамення: ввечері після літнього Сварога зійшло два молодики, які злились в один лише перед самим заходом.

А Доброчин не хотів, щоб ця витяга починалася з лихого знамення, бо він на неї покладав чимало надій.

— Пождемо ліпшого знаку, — сказав він. — Не бліх же ловимо!

Цей знак підказав йому молодий новгородський князь:

— Давай наврочимо: якщо в мене народиться син — рушаємо, а як дочка — то ні. Відкладемось на те літо.

Доброчин подумав і пристав.

Людмила чекала дитя наприкінці червця чи з початком липня. Володимир не випадково запропонував такий урок: він сам чекав на отроча й вельми хвилювався. Цей день тепер здававсь йому дуже важливим днем його життя. Може, навіть найважливішим.

Торішнє мордування здавалося Володимирові смішним. Він тоді й не думав, що його з жінкою змирить перший син Вишеслав. Але людським життям часто керують саме несподіванки. Тримаючи холодного дощовитого надвечір’я тепленьке тіло синка, він відчув у собі досі не звідувані сили. До нього озвалася його рідна кров.

Ці нові почування й примирили його з княгинькою.

Тепер Людмила чекала на друге дитя.

Про це й раніше знав майже ввесь Новгород, але тільки знав, бо що купцеві чи гончареві з того, що в княжому теремі з’явиться ще одне княженя? Городові було байдуже.

Зате ж тепер Новгород мовби збожеволів і гудів лише про те, кого приведе княгинька: про це гомоніли й сперечалися вдома й на торжку. Не стало байдужих над Волховом, ішлося-бо про найголовніше в людському житті — бути мирові чи бути раті. Й хоча Русь лежала дуже далеко від новгородських стін, за тисячу верст лісами та болотами, з доброго дива й доброї волі туди ніхто не пішов би просто так, бо то два й три місяці важкої дороги. Але тепер людьми покеровували інші сили й інший закон, здатний світ за очі вести до зубів зоружених витязів. Отже, байдужих не було.