Похорон богів - Сторінка 92

Ян повищав і покремезнів, а вмів трохи й на мечах, то зачали ми з ним боротися. Я його вчив. Тієї Лідулфостової хитрості він так і не зміг отямити, зате брав плечем: одним махом перерубував от-таку гілляку, як моя рука!

Та не до того я затіяв розказувати про Яна. Своїми балачками про батька він душу в мені розкалатав. Став і я думати про свого батька. Він гнив у Любечі в порубі вже четвертий рік. Сказав я про це дідові Даиові, а він і каже мені:

— Йди до старої. Вона ж перекинула сюди твою сестру, а коли чоловік раз одступить, то відступить і ще.

Я довго вагався, тоді таки пішов до двору й перестрів стару — саме приїхала з гори Щекавиці, де почала ставити новий хором. Кажу до неї, а сам дивлюся кудись убік: пусти навідати батька.

А стара приїхала не сама, був з нею і Змій Горинич — її брат Свенельд. Стара змовчала, зате той як закричить:

— Пішло геть у підворіття!

Наче на того пса, що має гавкати з підворіття, а треться в господаревих ногах. Думаю собі: ану чи вдарить? Хай би по вдарив чортів Змій — я б уже добрав тоді способу. Підстережу, думаю, й простромлю мечем. А стара каже до нього: постривай, постривай, нехай провідає свого батька.

І так тонесенько сокорить — наче курка до півня, а той як загорлає на весь двір — тепер уже на неї:

— Може, ще й меду йому передаси? Зроду не видів дурнішої за тебе баби! Швидко забула мужа свого, а його ще й кісточки не потліли!

А стара каже йому:

— Наче тобі не байдуже до Інгварової смерті. Ти ж ненавидів його.

Свенельд одказує:

— Я його по-своєму любив.

— «По-своєму» любить кіт собаку, — каже йому стара, — а собака — дрюка.

Отака-то балачка була. Вони гомоніли по-свейськи, думали — не доберу, а я вже добре тямив по-їхньому.

Мені стара вже по-нашому рече:

— Бачиш світлого князя Свенельда? Отож більше не приходь і не проси, бо він чоловік сердитий!

І подибуляла геть — почала сходити лізницею на терем. У мені все аж кипить, ну, думаю, гадино, попадешся ж і ти мені колись! А й сам до пуття не знаю, про кого так ото сам собі кажу: про Ольгу чи про Свенельда.

Підходить Борис, отой холоп із стаєнь, каже: потерпи. А як тут терпіти, коли мене пече!

Вийшов я Красними воротами й подався на Кожум’яки — просто глинищем поміж кущами дерези. Зайшов до усмошевця й кажу Янові: так, мовляв, і так. Що діяти?

Каже, ввечері сам прийду.

Діждався я того вечора, зачинив по заході сонця браму й пантрую коло бійниць. Коли це йде Ян Боричевим узвозом нагору. Відчинив я йому, й сидимо. І Муромець із нами — його черга була. Балакаємо собі потихеньку. Ян каже, так і так, мовляв, украдьмо човна й пливім до Любеча, а там як бог дасть: якось визволимо твого батька. Муромець слухає та бурчить:

— Визволите бісового батька, а не його.

А нам же з Яном по п’ятнадцять минає, а коли чоловікові п’ятнадцять літ — йому море видається по коліна.

Аж тут приходить і дідо Дан. Розповідаю дідові про наш клопіт, а він бухикає спросоння й рипить:

— Змій Горинич і не таких скручував. Сидіть ото та їжте більше кулешу. — Мовляв, не виросли ви ще до такого.

А вранці дивлюся — Каніцар, схожий на рудого печеніжина, тільки що на пиці вуса та борода. Стоїть і морщить до мене носа. На ось тобі, мовляв. І кидає під ноги клунок. Каніцар був уже Ольжиним світличним тивуном. Розгортаю клунок — дружинницька свита й пара ногавиць, а там ще й чоботи та шапка. Що за дивина?

А Каніцар каже «збирайся».

— Куди?

— Там побачиш.

Я ще ж не забув, як він віз мене з Бортничів у забитій каді — ледве ратиці не одкидав я того дня. А він, мабуть, теж згадав ту пригоду і сміється, аж руду бороду догори дере. Хотів до Любеча, каже, то скидай своє дрантя та вбирайся в оце. Інакше, каже, не побачиш батька, як власної потилиці.

Поїду в своєму — я йому кажу. Каже — не буде діла, бо так велить стара.

Перебрався я в те чуже й поїхав. Сидимо на возику втрьох: чудин Каніцар узяв собі в підмогу Лідулфоста — щоб мене стеріг. Та я вже й не думаю про втечу — їду та міркую лише про те, як доберуся та побачу батька.

Їхали два дні понад правим берегом Дніпра, а як одкрилось гирло Прип’яті, перевезли нас двома ладдями з помостом на той бік. А потім ще день їхали до Любеча: кінь уже ледве тяг, прибилися ми поночі. А тут ще почав крапати дощ.

Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав — хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.

А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає — й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько «тать?» Мій батько — великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!

Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз — поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!