Похорон богів - Сторінка 94

Та коли запала ніч, кинулися угри на стан полянський, мав-бо феєделем Алмош заховану рать у степу, й побігли поляни та варяги, і гнався феєделем Алмош аж до київської Гори, й замкнувся князь Оскол з варягами в Києві, мало-бо лишилося в нього молодшої дружини та мужів.

А вночі варяги перебили многу дружину, Оскола ж вельми люто втяли мечем. І впав князь великий Оскол, волаючи: «Се вже кінець Руській землі!»

Угри ж стояли під Горою й почали вимагати од воєводи Ольга, щоби впустив їх до Києва й оддав усе золото та срібло.

Й звелів Ольг віднести їм Оскола, так промовляючи до них: «Оце вам і срібло, й золото!» Феєделем же Алмош до Ольга сказав, так промовляючи: «Хотів єси од нас, щоби повоювали Полянську землю, — ось мертвий полянський князь: ми слова свого дотримали, Тепер дотримай і ти: видай мого сина й усе срібло та золото київське!»

Ольг же воєвода сказав йому: «Одступіться від Києва. Цей город віднині буде наш. Якщо ж не відступитесь од землі Полянської, то буде синові твоєму смерть!»

І заволав Алмош-феєделем до богів угорських, щоб наслали на варягів моровицю та небесний грім, і відступивсь од Києва, й повів плем’я своє до Либедії-землі, щоби випустив Ольг з полону сина Арпада, не мав-бо інших синів.

Ольг же которих дружинників полянський звелів перебити, а которих перетяг на свій бік і став правити в Києвому городі.

Угорці ж поховали Оскола на горбі, що й донині зветься Угорським.

Брав Ольг дань на Полянській та на Сіверській землі, деревлян же не міг примучити, боявся-бо вельми деревлян. А в Іскоростені сидів велій жупан Житомир — сильно могутній і гордий князь.

Не схотів він допомагати київському князеві, був-бо Оскол з роду Києвичів і ворогом деревлян. Радів жупан велій Житомир, убачивши в тому небесну кару для полян, котрі чотириста тому літ захопили деревлянську твердь Славутич, назвавши її Києвим городком.

Року 980-го
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Була чисниця. По смерті старшого Святославового сина минув рік, і князі поверталися з поминальної треби, що відбувалась на кладовищі Лисої гори.

Володимир поклявся, що довіку пам’ятатиме про цей день: одинадесяте червця. Мабуть, в кожного чоловіка мусить бути бодай один чорний день, примирливо думав, ідучи, Володимир, мабуть, так було влаштоване людське життя.

Поряд ішли світлий князь Доброчин і княгиня Малуша. Мати була зосереджена й сумна, вуй теж здавався тихим і заклопотаним, як і протягом усього поминального дня. І все-таки Володимир нишком позирав на вуя. Це відчуття непевності не полишало його з того пам’ятного дня…

Тоді ввесь Київ чекав на роденців. Світлий вишгородський князь Блуд, беззастережно слухаючи Доброчина, врешті зумів переконати Местишу та всіх інших значних мужів, що далі сидіти в Родні — то певна смерть.

Найнедовірливішим серед усіх був Местиша Варяжко, який щоразу казав:

— Не вірю Добрині. Заманить у пастку й переб’є. І Ярополка не помилує.

Ярополк уже давно був згоден на все. В Києві сидів брат Володимир, єдина в світі рідна душа, і Ярополк думав: «Навіщо мені той київський стіл? Я однаково зроду не був князем, князями суть були Свенельд і його сини, лише мною прикривались. А Доброчин і Володимир що мені дадуть, на те й згоджуся. Хай навіть нічого не дають — мені байдуже. Хоч не тремтітиму за своє життя».

І це видавалося йому тепер найголовнішим: не тремтіти днями й ночами за своє життя, не замикатися на ніч в одрині, боячись підісланих мужів — Свенельдових душогубів, які вже вбили середульшого брата і вб’ють його.

«І я не хотів би бути князем», — уже не вперше думав Ярополк. Хотів би бути простолюдином. І сидіти десь у тяхенькому городку…

І коли Мстислав Варяжко нарешті згодився відчинити браму новгородцям, Ярополк зрадів: настав кінець влади Свенельда!

А на Свенельда вже ніхто не зважав. Світлий князь переяславльський, який стільки років наганяв жаху на тисячі тисяч людей, — від Варязького до Руського моря, від Волги аж до Карпатських гір, — несподівано втратив усю силу. Йому вже не підкорявся навіть його рідний син, на якого Свенельд поклав був на старість усі надії.

Свенельд сердився й кричав, погрожуючи всім найстрашнішими карами, а коли й це не допомогло, почав жахати страшним підступним деревлянином, тим гадом і чорним робітником, що його пригріла сестра Хельга.

Ці погрози впливали якийсь час, потім усі обложені збагнули, що найстрашніша для них — попільна голодна смерть. Навіть коли б Доброчин скарав їх або продав робітниками, то й це було б уже не таким страшним. Страшнішою здавалась обложена голодна Родня.

Ворота відчинили вранці восьмого дня, новгородці були не вельми ласкаві, але ніхто нікого не вбив і не зачепив. Свенельдові дружинники, пухлі від голоду або висхлі до кісток, мляво зносили оружжя й складали його купами коло брами, а за воротами новгородські десятники роздавали їм сухарі, безжально шмагаючи бичем кожного, хто, знетямлений голодом, намагався схопити по кілька шматків.