Повія - Сторінка 9
- Мирний Панас -За думками вона і не чула, як старшина допитувався Грицька:
— А ти нащо з теї два карбованці задержав?
— З кого? — мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
— Молодице! як тебе? Он про тебе річ, — хтось із чоловіків наткнув її. Пріська устала і підійшла до старшини.
— Це з неї? — спитався Грицько.
— З неї.
Грицько усміхнувся.
— Ви ж знаєте, що мені п’ятирубльову бумажку дадено: здачі не було. Два рублі у мене зосталися; я їй віддам.
— Так он у його, молодице, твої гроші, — сказав старшина і пішов у волость.
Грицько посунувся за ним; Пріська сіпнула його за рукав.
— Коли ж ти, Грицьку, віддаси? — тихо спитала вона.
— Тьфу! Як собака та! — огризнувся Грицько. — Коли будуть у мене. Я про їх забув та в подушне і повернув.
— Як же се, Грицьку? З мене слідувало три рублі, а ти п’ять віддав?
— Знаю, що три слідувало. Я три й полічив, а п’ять віддав.
— А мені ж хто віддасть?
— Хто віддасть? Звісно, свої треба давати.
— Віддай же зараз, Грицьку, бо мені треба.
— Віддай зараз! Де ж я тобі зараз візьму? При мені грошей немає. Прийди додому, то й віддам.
— Коли ж приходити?
— Та там на празниках або після свят. У Пріськи аж ув очах пожовкло:
— Як після свят? Мені до свят треба.
— Що з тобою балакати! Де ж я тобі тепер візьму? — скрикнув Грицько, махнув рукою і скрився у волость.
— В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей віддасть! — чулося поміж народом. — Он, мого полтиника заїв…
— А мого карбованця, та ще й у чорній за те я посидів…
— О, він майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Пріська повернула додому сумна та нерадісна. Ще й нічого, а вже Грицько почина загравати. Сьогодні он… прилюдно… собакою назвав: «Як та собака!» Подумай!.. 3а віщо? 3а те що своє стала правити? Сказано — кровопій людський! І та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає за серце, що Пріська ніяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася вона в голову і не сходить з думки, не забувається… Ні, я тобі так сього не покину. Чого мені тебе допитуватися, коли прийти за своїм? Звав, на що брав — і віддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Ні, ні… сьогодні ж піду. Пообідаю і зараз піду. Я не одійду від твого двору, буду соромити перед цілим селом, поки не віддаси.
І Пріська, пообідавши, подибала до Грицька. Грицько саме обідав. Його очі якось тривожно бігали з одного боку на другий; лице хмуре, чуб стовбуром — ознака, що Грицько уже хлебеснув.
— Швидко прийшла! — глухо промовив він, узрівши Пріську перед собою.
— Бо за своїм, — одрізала та.
— Підожди ж, поки пообідаю, — не то гірко сміючись, не то грізно сварячись, промовив Грицько.
Пріська присіла на кінець полу, дожидає… У хаті тихо; чути, як ложка скромаде об миску, як човгає Хівря від столу до печі, як сопе Грицько. Ніхто словом не обізветься, ніхто його не пророне, мов поніміли усі. І збоку дивлячись — видно, як та німота кожного гнітить, там, усередині, тліє… Здається, одно слово — і, як вітер, зразу вирве те полум’я наверх, запалає буря…
Пріська, похнюпившись, сидить, слухає тії гіркої німоти; гляне на Хіврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спідлоба, мов лобуряка, світить своїми — і знову похилиться…
Ось і обід скінчився. Грицько устав, перехрестився, набиває люльку.
— Підожди, поки покурю, — уїдливо сміється Грицько, виходячи з хати. У Пріськи аж у душі заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає. Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
— А ти й досі дожидаєш? Підожди ж ще, поки висплюся, — каже Грицько, усміхаючись.
Пріська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усії сили — вона тріпнулася: сльози градом полилися з очей.
— Грицьку! Бога ти побійся! — крізь сльози почала вона. — Ще трохи знущався ти з нас за життя покійного? Ще мало поповиварював води, як жили у тебе? І ще з удови нещасної, з сироти безталанної кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобі віддячить, то твоїм дітям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемніло Грицькове лице;
очі загорілися-запалали.
— Ти ще клясти прийшла! — скрикнув він.
— Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий іде… Ти ж будеш і їсти, і пити, а тут за душею шеляга немає.
— Грошей, — кажеш, — немає, — обізвалася Хівря, постукуючи горшками, — а святки справляти хочеш!
— Хіба як ми бідні, то нам і їсти не треба, Хівре? — одказала Пріська.
— А я, знаєш, що скажу тобі на це, Прісько?.. Як злидні, та ще й з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покійним, то й у вас би гроші були.
— Добре таке говорити, у кого вони є. А коли — і того треба, і другого недостае… і подушне заплати, і викупне дай… А наші заробітки які? Він же один тільки й робітник був.
— А дочка? Дочка — мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при собі? Не віддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другі? А то сидить дома та хліб переводить.