Прапороносці - Сторінка 9

— А що ж мені, по-твоєму, робити? —кричить Сагайда. — Скажи, що мені. робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».

— Кожного хтось жде.

— Кожного! Мене ніякий чорт не ждеї

— А дома?

На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.

— Мій дім, брате… вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.

— Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста, — з гонором каже Сагайда. — Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?

— Через три тижні — якраз рік, — подумавши, каже комроти.

— Надвечір зав’язався бій, — з цього завжди починає Сагайда свою історію, — а опівночі ми вже вступили і в місто. Німці за Дніпро драпали. Зайшли ми — все тріщить, горить, валиться. Відпросився я тої ночі в Брянського… Краще б ти мене був не пустив тоді, Юрко!.. Іду містом, наших бійців мало, цивільних — зовсім нікого, аж моторошно. А вулиця вся горить… І впізнаю її, і впізнати не можу: і рідна вона мені, і вже якась чужа, страшна. Я ніколи не бачив такої моторошної червоної ночі!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячі разів проходив. Порожні обгорілі коробки будівель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу під нею висять авіабомби, як чорні смалені свині. Не встигли їх підірвати… ті. Кінотеатр у парку догорає, кожне дерево освітлене, кожну гілку видно. А там же я колись… і сидів, і обіймав, і пригортав… Чортма! Чортма нічого! Свіжі смердючі вирви та якийсь дріт під ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на місці нашого будинку — кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусідок — позгиналися, трясуться, впізнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справді Володька Сагайдин, той, від якого всі паркани колись тріщали. «Як ти змужнів!» (тобто постарів). «Як ти змінився!» — «Де мої?» —питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пішов десь на село з тачкою по хліб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снігами в дорозі замело. А сестру в Німеччину вивезли. Писала, кажуть, із Гамбурга, ще як була там на біржі. «А де ж, питаю… Муся?» Була така сусідка, лаборанткою працювала у нас на заводі. «Еге, кажуть, Муся… Муся… За коменданта вийшла!» — «Як вийшла?» — «Та так… Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла і виїхала з ним…»

Деякий час усі сиділи задумавшись. Потім Сагайда враз стріпнув головою, одкинув чуба назад.

— Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!

— Ми не дикі коні, щоб усе топтати, — з несподіваною різкістю відрубав Брянський. — Не такими нас ждуть.

— Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, — відмахнувся нервово Сагайда. — Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?

Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.

— Скажи, правду я говорю?

Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:

— Аякже, слухаюсь.

Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.

VI

Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.

Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі… В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.

— Хто буде ці жита жати? — чути задумливий голос. — Мабуть, осиплються і зогниють на пні.

— Там не стільки хлібів, скільки меж та бур’янів.

— Тут комбайном і робити ніяк.

— Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив — на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.

— Не обробляють землю, а тільки мучать.

— А казали: культура!

— Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б’є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.

— Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають…

— Начитають! Темнота у них по селах… І шкіл мало, і лікнепів нема…

— Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б’ють.

— Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.

— Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.

— Дивись, Іване, — каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. — Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.