Причепа - Сторінка 24

— І кільки разів я був коло тієї економії, та й не заїхав. Воно тута й недалеко, у Тхорівці; буде, мабуть, верстов з сім або з вісім. Економія бідна, обшарпана. Мабуть, там живе якийсь куценький ляшок. Страх не хочеться їхати до його!

— Не забувай, Ясю, що й ми недавно були бідні. Поїдь же, поїдь, не лінуйся!— прохала Ганя.

— Біда мені з тобою! Що мені гірке, тобі солодке. Поїду, поїду, поїду, тільки цить.

І поїхав він одного дня зрання.

Економія стояла серед невеличкого бідного села, що належалось до якогось небагатого дідича. Бідність оселі неприємно вразила Ясеві очі, нагадуючи йому передніше життя в Нестеринцях. Хата з ґанком похилилась на обидва боки, наче переломившись пополовині саме на середині. Старий ґанок розхилив свої стовпи вчизу, наче розставив од старості ноги, щоб міцніше встояти. На старих обідраних повітках подекуди світились крокви, наче сухі ребра. Вікна з темними старими шибками здавались темними очима сліпця, що лупає страшними більмами. По дворі скрізь валялись купи неприбраного гною, бігали собаки, никали худі шкапи. Голодні корови смикали стріху. Один садок, старий і густий, розрісся кругом хати, стані та повіток, повтикавши гілля під обідрану покрівлю.

Між двома стовпами, до котрих давно колись були причеплені ворота, вбігли баскі коні Ясеві і, як зміїї, полинули попід повітками.

Лихі, худі та миршаві собаки опали санки і смикали Яся за ведмедячий комір. Біднота, пустиня, голодні дикі собаки— все те так вразило Яся, що він трохи не гукнув до погонича: «вертайся назад кіньми». Одначе було вже не можна вернутись. Ясь мусив недбайливо ступити в ґанок. Тільки він ступив у ґанок, звідтіля на всі чотири боки, покинувши просо та гречку, шарахнули кури, гуси, качки, голуби, горобці, навіть поросята. Півень кинувся йому в лице; поросята поточились під ноги. Все те кричало, верещало, киркало, кудкудакало, покидаючи пашню і втікаючи, кудою було можна втікати. А позад Яся завзятий Сірко вчепився зубами до шуби і немилосердно вихав на всі боки нещасного ведмедя, тільки шмаття летіло, тим часом як інші обступили погонича, що хвиськав на їх батогом. Прорвавшись через таку орду, невидану навіть у свого тестя, о. Хведора, Ясь насилу одчинив сінешні двері і сховавсь за ними од собак, що вили, як скажені, і гризли од злості двері. Ясь прожогом одчинив ті двері в покої, котрі були саме проти сінешніх дверей, і влетів у хату, як той заєць, тікаючи од череди хортів. А там у хаті знов шарахнуло від його усе живе, вже не кудкудакаючи, а крикнувши: «Ох! ах! ой! ай! Єзус! Марія!» По хаті, як густий сніг, літало гусяче пір’я та пух і заліпило Ясеві очі.

Стуманілий, він стояв серед хати і не знав, що робити. Нова сцена в хаті здалась йому тільки протягом першої в ґанку. Аж ось, крізь літаюче пір’я, він примітив перед собою чотирьох маленьких хлопчиків,— знать, хазяйських синків, що сиділи над горшками, повними гусячого пір’я. Тоді тільки він догадавсь, що сполохав економську сім’ю, котра вкупі з наймичками і малими дітьми дерла пір’я, як буває зимньою добою.

Наймичка показала Ясеві другі двері з сіней, на правий бік, в залу. Перша світлиця Лемішковського своєю бідністю нагадала Ясеві його передніше життя.

Довго ходив Ясь по світлиці, оглядаючи стареньку і простеньку мебіль, дешевенькі картинки на папері, польські образки ченстоховської богородиці та Ісуса з баранком. Ніхто не виходив до його. Вже Серединський нудивсь, позіхав, сідав і вставав, і знов сідав. За стіною в другій хатині було тихо. Тільки дитина маленькими ніжками прибігла до дверей і висунула з-за дверей трохи не всю головку, в певній надії, що гість її не бачить. Коли це одчинились бокові двері. В залу вступив хазяїн Лемішковський, чоловік високий, поставний, повний, плечистий, з довгим чорним розкішним волосом на голові, з чорним вусом, з чорними великими очима. Як саме його прізвище, так і постать виявляли його вроду зовсім не польську, а щиро українську. Одначе Лемішковський звав себе,— принаймні при жінці і дітях,— поляком і в своїй сім’ї говорив завжди по-польській, хоч дуже погано.

Лінивою, млявою ходою підступив він до Яся і привітався до його якось ніби знехотя й не дуже радо. Вся його постать, цілий обвід повного, кругловатого лиця, м’які повні губи, ласкавий погляд великих очей, тихий, симпатично м’який голос,— все те виявляло одразу його м’яку вдачу, ласкавість душі, не вважаючи навіть на те, що розкішний, шерсткий та цупкий, як дріт, волос, мов грива у лева, і велика будівля тіла натякали на захований десь глибоко міцний характер і здорову завзятість.

Посідали вони на канапі і почали звичайну візитну розмову, нікому не потрібну, не цікаву, нікого не займаючу. Після перших слів зараз позіхнув господар, а потім— і гість. Ще кільки слів було промовлено, і розмова перетялась… Ясь звисока поглядав на Лемішковського й думав: «і чого мене занесла лиха година до цього Лемішковського, сонного, млявого, вбогого, з головою й одежею в гусячому пуху?» А в господаря все вертілася така ж сама думка: «і яка лиха година принесла цього пана Серединського, певно, багатиря, управителя, в мою бідну садибу? І чого йому треба од мене? І навіщо я йому здався? Це, певно, вона! це жінка затягла його!»