Причепа - Сторінка 26

— Чи виїжджає ваша жона, чи не нудьгує на селі?— спитала хазяйка.

— Мало ще маємо знайомих. Була вона кільки раз у княгині,— промовив Ясь.

— Шо за чудова панія, наша княгиня! що за добра, янгольська душа! Яка вона привітна!— промовила хазяйка, неначе вона з княгинею вкупі зросла і вік звікувала.

— Таких паній тільки в Варшаві можна знайти, таких милих, ласкавих, хоча й належачих до вищого світу,— додала Теодозя.— Останній бал в княгині зрівняється з балами наших вищих і багатіших варшавських аристократів,— промовила Теодозя, неначе вона й справді гуляла на тих балах.

— Чи не чули ви оркестра нашого князя?— спитала господиня.— Варто послухати! Хоч тут і село, й дичина, але в нас можна почути найкращих італійських і німецьких композиторів: і Бетховена, і Россіні, й Белліні. Як чудово недавно грав оркестр «Травіату» й «Норму»!

Так вертілася розмова коло матерій високих, поважних, дуже не гармонюючих з бідною, драною обставою старої економської хати.

Ясь підвівся і почав прощатись. Дами заворушились і просили навідуватись до їх в їх сільську пущу. Лемішковський не просив і слова не промовив.

Дві наймички з коромислами одганяли собак. Ясь, під захистом коромисел, вийшов з ґанку і сів на санки. Лемішковський мовчки поклонився до його. З усіх чотирьох вікон виглядало на двір кільканадцять голов, і великих, і маленьких, котрі попритулювали лоби й носи до шибок, аж носи влипли,— щоб подивитись на багатого гостя, на коні, на погонича.

Через кільки годин при обіді Ганя розпитувала Яся про його недавній візит, про нових знайомих, а Ясь, регочучись, розказував їй за економію та за господаря й господиню.

— Не смійся, серце Ясю, з бідних людей, не цурайся їх. Згадай, що й ми були недавно бідні. Коли ти гордуєш ними і не хочеш знатися з ними, то я сама поїду колись до їх і запрошу їх до себе. — Поїдь, Ганю, то побачиш, як Лемішковський спатиме при гостях у залі.

— Годі тобі вигадувати та видумувати!— одказала Ганя.

— Лемішковська, нігде правди діти, гарна панія, тільки вже надто багато говорить про щось дуже вже високе… А діти деруть самі пір’я! Та, певно, й сама панія з панночкою дерла пір’я, як я приїхав. Міркую, що й Лемішковськему загадує жінка пір’я дерти. Не подякую я Хоцінському за таку рекомендацію.

— А я поїду до їx, коли вже на те пішло!— знов одказала Ганя.

— Їдь! про мене! тільки бери два козаки гайові з рушницями, щоб обороняли тебе в тому звіринці. Подивись лиш, що сталося з моїми ведмедями!

VI

Озирнемось тепер на Лемішковського рід, звідкіля він узявся. За панування царя Миколая І-го на Західній Україні в одному повітовому місті жив міщанин Лемішка. Між бідними невеличкими міщанськими хатами високо виносилась покрівля його чималої хати з білими цегляними виводами. Чималі вікна й двері, віконниці, помальовані зеленою фаброю, ґанок коло дверей— все те дуже одрізняло Леміщину хату од других. На ціле місто не було такого розкішного садка, таких високих верб на леваді, такої густої дерези на окопі, свідкові давньої оселі, і оселі багатенької давніх Лемішок. На ціле місто у міщан не було такої чистої просторної світлиці з кімнатою, великих нових образів, картин на папері, міцних дубових столів, добрящих лавок. Уся оселя стояла, як звичайно стоять міщанські хати, далеко од жидівського базару, над річкою, на височенькім пригорку. З гори до берега простягся старий здоровий садок, а далі за ним зелена левада та зелені верби коло криниці на самім низу. З огорода видко було недалечке водяний млин Леміщин, з чотирма колесами, з густим наїздом возів, навантажених мішками, з гуртом людей, застоюючих черги. Лемішка в місті був з перших багатирів. Заможність між міщанами, незвичайна на Західній Україні, в границях панування шляхетсько-жидівської Польщі, колись такої шкодливої для місцевого народа,— наводила людей на здогад, що Лемішка накладає з чортами, що він буцімто знайшов гроші. З важкою напругою якось спромігся Лемішка пропхатись між жидами і шляхтою до свого талану. Одначе він протисся не крамарством, а більше промислівством. Лемішка випасував на степах товар до різниць, а Леміщиха закуповувала садки, пильнувала там ціле літо і висилала хури з овощами в степові міста на продаж.

Одного ясного літнього вечора сидів Лемішка з жінкою в ґанку. Сива смушева шапка з’їхала йому на потилицю і одслонила його високе й широке чоло, чорний, побілений сивиною, як сріблом, волос. Синій жупан розстебнувся, і через пазуху виглядали пасма чорного волосу на його мужніх міцних грудях. Його повне, колись гарне лице поверталося разом з поглядом карих очей, оглядуючих своє добро. Леміщиха, в шовковій юбці і шовковій хустці на голові,— стара, але кремезна бабуся, сиділа проти його і вела з ним розмову. Як той старозавітний Захарія з Ялисаветою, вони втішалися одним живим сином, єдинаком Якимцьом, котрий бігав з чужими хлопцями коло млина.

— Добра в нас, хвалить бога, чимало й грошей доволі. А Якимцьо вже підростає,— промовив старий Лемішка.— Чи не оддати б нам його в школу? Візьму ще оце літо його з собою на степи, а, біг дасть, діждемо осені— одвезу в школу. Нехай вчиться! Може, з його якісь більші люди вийдуть, ніж ми, стара, з тобою. Хвалить бога, вчити є за віщо.