Причепа - Сторінка 75

— Те нічого, що він був там писарем чи чим!.. Коли ж він уміє так привітно обійтись з людьми, вміє ходити коло дам, вміє сказати й приказати! Серед тієї розкоші він здається ніби на своєму природньому місці, ніби він там родився, й зріс, і виховавсь.

— Ото штука велика! І ти родилась і зросла не в великих розкошах! І твоя Теодозя, мабуть, була в Варшаві, може, й жидівською наймичкою. А дай вам грошей кільки тисяч! А пусти вас в ті розкішні світлиці! Та ви там заграєте таким баским конем, що й…

— Якиме!— крикнула Зося, схопившись з канапи,— і коли я тебе обтешу? Що то за слова, що то за речі? Жадними пахощами не видушу з тебе того духу твого батька Лемішки! А Теодозя— жидівська наймичка! Пхе! Слухай ти! Щоб ні я, ні діти ніколи не чули од тебе таких поганих мужицьких слів… Коли запровадив нас своїм лінивством у цю Тхорівку, то вже корився б, принаймні б хоч мовчав.

Яким замовк, і з уст ні пари! Зося, сердита й червона, гуркнула спересердя дверима і вийшла з кімнати. Вона пішла до Теодозиної кімнатки і там набалакалась донесхочу про своїх нових знайомих…

— І що за диво, що за людина пан Серединський! Ох, мати божа!— аж вищала Теодозя, склавши долоні і дивлячись на стелю.

— Гарний, веселий чолов’яга, рослий, з панськими манерами, з чистою, щиропольською мовою. Хоч у Варшаву, то годиться!

— А Серединська щось не дуже…— додала Зося.— Така тиха, смирна, як овечка. З нею не дуже можна розбалакатись. Та все розказує про те господарство, про худобу. Чи ти зауважила, моя кохана Теодозю, що в неї руки були в сажі? Знать, сама робить в пекарні чорну роботу та порається коло печі.

— А убрана так простенько, дуже вже по-буденному. Я все роздивлялась, чи не знайду часом де на одежі тіста або борошна,— говорила далі Теодозя.— Мені здається, що вона сама паляниці місить й виробляє…

— І то, мавши стільки наймиття,— підхопила Зося,— щоб я піклувалась отим куховарським паскудством! Ій-богу, чудно якось діється на світі! Дає бог щастя-долю тому, хто не вміє ним навіть гаразд користуватись. Серед такої розкішної обстави, маючи такий засіб, вбиратись так просто, ходити в пекарню, баблятись в тісті, поратись, паскудити руки сажею!

— Вона й гарна, навіть дуже гарна,— казала Теодозя,— тільки краса її якась не панська. Так не пристає її постать до тих великих дзеркал, до тих високих, здоровецьких вікон. А може, тим, що вона не убрана як слід?

— Де там вона гарна!— відказала Зося.— Що то за краса лиця, що скинулось на лице сільських українських дівчат? Ті очиська чорні, ті бровища аж сині… ті рум’янці… Нема в їй нічого такого небесного, тих очей романтичних, тих золотих кіс…

Зося мала на думці свою красу, котру вважала за найвищу, красу справдешню, за котру не було навіть в світі нічого кращого.

— Коли ж то нам доведеться знов бути в Серединських?— сказала вона, легенько зітхнувши, і вийшла з Теодозею в сад на прогуляння.

Через широку долину поміж горами та горбами мріло Кам’яне. Видко було навіть частину княжого парку, а над сизим туманом понад парком ніби висіли на повітрі вершки однієї оранжереї, котра стояла на горбку.

Обидві вони, вступивши в свій садок, несамохіть якось одразу обернули очі в той бік, де стояло Кам’яне, де мрів, ніби сизий туманець, княжий сад, звідкіль виглядали легенькі готицькі вершечки оранжерей.

— Ондечки те місце!— промовила Теодозя, легенько кивнувши носом на сизу далечінь.

«Он те місце!— подумала Зося мовчки,— де люди живуть, як у бога за дверима, як у раю; он те місце, де тепер, певно, по парку похожає Ясь».

І став перед нею Ясь, мов живий, над прозорою водою, на кам’яних східцях, між кущами широколистих вазонів. А вона ніби держалась за його руку, крадькома поглядала на дивний профіль, на повні молоді уста, на чорний блискучий вус: вона ніби уявки знов бачила в воді лице горде, панське, пишне, вона ніби почувала тепло од його руки.

«І коли-то нам доведеться знов побачитись!» думала далі Зося.

Довго гуляла вона з Теодозею по своєму великому саду. Їй так не хотілось вертатись до хати, де бідність, негарна обстава, покривлені темні вікна, немальований поміст ще гірше разили її серце після розкоші в житлі Серединських. Зося через силу переждала обід у своїй хаті, і знов пішла з Теодозею до саду, і знов не зводила очей з того сизого далекого туману, пронизаного червоним промінням вечірнього сонця.

«Як там тепер гарно в саду!— думала Зося,— як там тепер тихо на тих алеях, над поточками!.. Коли б оце мені тепер постояти на тому високому місточкові, надивитись на ту шумливу воду! постояти поруч з ним, спершись на поручата, доторкуючись своїм плечем до його плеча…»

І треба було йти в хату, а Зосю тягло в ту милу сторону, де вона зачула нове щастя, де вона пережила такі милі години.

— Чи чуєш, Теодозю, як там музики грають? Теодозя насторочила замість вуха довгий ніс і прислухалась.

— А справді, неначе грають!— одказала вона,— мабуть, тепер у саду на горі гримлять оркестри.