Причепа - Сторінка 76

І Зосі вчулось, що грає оркестр, вчулось, що гудуть та гучать якісь дивно гарні мотиви, то сумовиті, то дуже веселі. І здавалось їй у душі, що ті мотиви пливуть стеменно з того сизого далекого туману, де блищали проти заходу сонця шпичасті вершечки оранжереї, пливуть од вершечків садового дерева, вкупі з тихим подихом вітру.

— Мамо!— гукала до неї дочка з одчиненого вікна.— Ходіть до хати, бо вже вечеря готова. Вже й надворі поночі…

Зося увійшла в хату, де ворушились в темряві діти, наймички, Яким. І знову огорнуло її зо всіх боків буденне, щоденне життя економії в Тхорівці.

Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір’ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.

— Панно Теодозю!— гукала Зося, вскочивши в сіни,— Теодозю, кохана!

В сінях саме тоді наймичка годувала птицю. Перелякані кури кинулись в одчинені до світлиці двері. Теодозя, зачувши з другої кімнати через сіни голос Зосі, полетіла до світлиці.

— Теодозю! моя мила, моя кохана!— кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі.— Дивіться, що привіз козак!

Теодозя вскочила в світлицю, вхопила й прочитала білет і собі кинулась до Зосі обніматись та цілуватись. А кури, не вважаючи на таку почувливу сцену, киркали, кудкудакали і літали по світлиці навкруги двох дам.

Яким, почувши в світлиці крик та галас, заглянув в двері і дуже зачудувавсь, побачивши таку чудну сцену, і, як хазяїн, почав кишкати на курей та виганяти їх, не вважаючи на Зосю, котра обнімалась з Теодозею.

— Якиме! на лишень, читай!— крикнула до його Зося, тикаючи йому в руки білет.

Яким прочитав тихо, вернув їй білет і вийшов з хати, промовивши:— І чого тут радіти, цілуватись та плакати!

А Зося з Теодозею знов обнімались, читали балет і знов цілувались з слізьми в очах.

Натішившись доволі, вони почали радитись, як їм нарядитись на бал, і скінчили на тім, що Теодозя з Якимом повинна їхати до повітового міста, купувати матерій, блонд, квіток і всякої всячини.

Зося не хотіла їхати, щоб не запалити свого білого лиця.

— Якимцю, послухай мене, котку!— підлещувалась Зося,— поїдь ти з панною Теодозею в місто і покупи, що нам потрібно до балу.

— Одчепись ти собі з балом! Мені ось треба зараз їхати на поле до робітників. Ти знаєш— тепер час гарячий. Нічого байдики бити!

— Послухай же мене, будь ласкав! поїдь! Теодозі самій ніяково їхати— вона панна.

— Хто ж винен, що вона й досі панна? Велика приємність возитись з такою панною!— промовив Яким, простягаючись на канапі.

— Поїдь-бо, не доводь мене до сліз!— промовила Зося вже плаксивим голосом.— Господи милостивий! Раз довелось по-людській провести вечір, а йому байдуже, хоч би я й заниділа отут в Тхорівці й пропала, їдь же, та ще й зараз! Поки мого життя, буду тобі вдячна! Ти знаєш, що до балу зосталося кільки днів!— пестилась Зося.

— Та вже й поїду, тільки одчепись!

По ранньому обіді Яким з Теодозею сів на повозку і покотив у місто. На другому кінці села жив священик, отець Микита, удівець і бездітний. Яким крадькома од жінки частенько навідувався до батюшки, довго балакав з ним, випивав по чарці, а потім, вернувшись додому пізненько, одмовлявся тим, що буцімто задлявся й загаявсь на панськім току, коло робітників в клуні.

Проїжджаючи коло батющиної оселі, Яким побачив отця Микиту на ґанку і крикнув погоничеві: «Стій лишень!» Погонич спинив коні. Яким скочив з воза і побіг до отця Микити.

— Зайдіть же, хоч плюньте через поріг, та вип’ємо хоч по чарці,— запросював отец Микита Якима.

Яким попрохав Теодозю підождати і пішов у хату.

— Оце спасибі вам, що ви трапились. Тепер чомусь гості не приїжджають, і самому ніяково їхати в гості. Ні з ким і чарки горілки випити, і розважити себе хоч трохи.

Отець Микита поставив на стіл графин горілки, паляницю й маслянку. Випили по чарці, розбалакались, випили і по другій, і по третій. А Теодозя сиділа на возі і дожидалась.

— Ой, час би й їхати!— просився Яким, не рушаючи з місця.— Мій губерніс, мабуть, вже лютує на возі.

— Нехай там трохи покреше носом об полудрабки, а ми тимчасом вип’ємо по чарці. Спасибі вам, що ви нагодились: є з ким і до кого випити. Така нудота, така нудота самому в хаті!

Теодозя ждала і почала вже репетувати. Й до того-ще добре припікало сонце. Вона послала по Якима погонича.

— А ходи сюди, парубче! випий лишень за здоров’я отій панні, що тебе на возі клювала носом у потилицю.

Парубок випив і терся коло порога, сподівавсь ще чарки. Отець Микита налив йому ще чарку. Парубок зостався, запроханий на полудень в пекарню. Теодозя трохи не луснула од гніву, а за погоничем послати було нікого. Кругом не була живої душі. Самій піти— було страшно, бо коло самого порога лежав страшенний собака. А тут коні не стояли. Мухи допікали їм на гарячому сонці, і вони рушили з місця і потягли до повітки у холодок. Не вміючи правити кіньми, Теодозя трохи не плакала і кляла Якима й парубка. А тут, на біду, ще їхали по дорозі якісь паничі і, певно, побачивши її ніс, почали без сорома сміятись трохи не в вічі Теодозі.