Причепа - Сторінка 96

— Bon soir! — промовив Яким, здіймаючи шапку і кланяючись до компанії.

Всі зареготались на ці слова.

— А ви знаєте, що мені казав отець Микита?

— А що вам казав отець Микита?— питали панни.— Мабуть, якусь нісенітницю?

— Еге-ге! де вам нісенітницю! Та він казав, він казав… Овва! я й казав отцю Микиті: ну, як же його таки так сказати, та ще дамам?..

— А нуте лишень, потанцюйте нам!— жартувала з ним Люцина.— А як баба Параска там десь танцювала?

— А Баба Парасковея! Як була я молодиця, цілували мене в лиця! диб, диб на село!

І Яким передражнював бабу так химерно, що всі зареготались.

— А нехай татко потанцює циганської халяндри!— просили Якима його діти,— татко так смішно танцює халяндри.

І пришелепуватий татко, вже напідпитку, тупцяв по хаті, приспівуючи: «пошандра, помандра! по волоській-джя!» А діти кепкували з навісного, але безщасного татка за приводом своєї матері й тіточок.

— Та що, танцюй та танцюй! Це не штука потанцювати… але… Чи ви пак знаєте, що мені казав отець Микита! Еге! не скажу! нехай кортить. Але як його в іродового батька таки так сказати таким бариням? Мадмуазель Теодозя!— обернувся він до Теодозі.— І ви так само, та chere Люципір!.. Ви думаєте, що я забув по-французькій! Навіщо ви дурно марнуєте поживок… дурно хліб збавляєте в мене? Я на вас не настачу хліба. Скільки ви спожили його в мене?

Піднявся регіт. Зося вже трохи догадувалась, що таке цікаве йому казав отець Микита, і крикнула на його. Лемішковський потяг дибки і припав ниць до постелі.

Так він збирався цілу зиму попроганяти збірню та дармоїдів з свого дому, і все в його чомусь неставало сміливості.

Настала весна, рання, тепла, красна, як молода дівчина під вінцем у церкві. Знов зацвіла земля, прибралась у зелений лист. Ганя сиділа зранку коло одчиненого вікна, бліда, як смерть, з круглими, великими очима. Щоки її позападали ще глибше, ніс загострився. Колись повні руки тепер стали ніби кістками. Смутними та журливими потомленими очима дивилась вона на красу світа. А перед її очима все цвіло, все світилось, ніби все співало та сміялось. З пригорка, де стояла управительська квартира, було видко сливе половину села. Ставки блищали проти сонця, проміння грало на воді. Сади цвіли рясно, неначе облиті молоком, обсипані пухом. Все село з білими вишнями, черешнями, з білими хатами здавалось заснованим найбілішим мушлином та тюллю, потрушеним зверху сріблом. Кругом білого села слались зелені поля та луки, зеленів княжий сад. Все на світі подихувало ніби осміхом дитячим, чимсь панянським, чимсь дуже невинним, та ще під чистим блакитним небом, під золотом сонячного проміння, між білим цвітом садків. Надворі було дуже тихо. В садку цвіли ранні квітки.

«Весно моя, красо моя!— думала Ганя,— для всього на світі несеш ти живоття, щастя, тільки мені не даєш ти жадної радості. Мабуть, ти така гарна тим, що остання для мене… Мабуть, у бога ще знайшлася ласка для мене, коли він посилає мені смерть на такій гарній весні. Звелю я своїй матінці поховати мене в нашому черешневому садку, де я вперше розмовляла з ним про наше кохання, щоб на мою могилу осипався черешневий цвіт, бо я була ні в чому неповинна, бо я була серцем проста, бо я була чесна, хоч і небагатого роду».

А смерть все-таки була смертю, як не розважала себе Ганя тим, що над її могилою будуть співати пташки, шумітиме лист, що їй буде легко лежати в зеленім садочку, близенько од своєї матінки. Ганя без надії схилила голову на руки.

На далекому сінокосі, попід зеленим лугом Ганя запримітила кільки верхових їздців. То скакали чотири дами, розвіваючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ними скакало кільки кавалерів.

От вигулькнула з натовпу на забісованому коні одна дама і полетіла, як прудкий вихор, попереду. За нею погнався один кавалер і пристав до неї. Вони їхали поруч, знать, розмовляли, оддалік од інших… Вони були такі щасливі! Коні під ними так весело грали! Ганя впізнала Яся з Зосею.

«Знать, десь так грає на степах моя неласкава до мене доля, десь далеко в пущах так гуляє моє щастя,— думала Ганя…»

Конюх підступив до вікна і, знявши шапку, промовив до Гані: «чи знаєте, моя пані, що ті двоє баских коней, що он там басують на сіножаті, наш пан вже подарував Лемішковській та отій носатій панні? бо вони все натякали панові, все настирались… то й мусив…»

Ганя тільки махнула рукою. Байдуже, мов, мені!.. «Чом не іде до мене мій батенько? Чом не копають мені ями, не засипають вже мене землею, щоб я не мучилась на цім світі? Знать, десь і бог на небі забув про мене… Я їм усім вже остогидла…»

А бог таки не забув про неї. В ворота в’їжджав о. Хведор з своєю жінкою. Вони ждали тільки теплої години, щоб узяти свою дочку додому. Побачила їх Ганя і затрусилась вся. Душа її вже почувала, що їй більше не вертатись до Яся, до своєї господи, їй здалось, що батько-мати повезуть вже її просто до ями.

— Вбирайся, дочко!— говорив до Гані батько.— Тікаймо з цього дому. Тут побила тебе лиха година, тут саме повітря не сприяє тобі, бо напоєно отрутою для твоїх недужих грудей.