Причепа - Сторінка 97

Ганя з наймичками позав’язувала в завиніння свою одежу, одежу свого сина. Наймички плакали, вкладаючи в скриньки сукні, сорочки, хустки. За півгодини все було готове. Коні стояли в дворі не розпрягані.

— Тікаймо з цього дому, поки не вернувся отой поганий люд, ота збірня,— говорив батько.— Князь вже гострить зуби на його і держить його тим, що ти недужа лежиш.— Як вернеться пан, то скажіть, що пані з собою вивезла з його дому й його долю,— казав о. Хведор до слуг.— Глядіть же, так і скажіть!

Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроважають її ніби на кладовище.

— Отрясаю прах цього дому од ніг своїх!— промовив батько, виходячи з дверей.

Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроважали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.

Тим часом, як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі,— на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.

— Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях?— питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.

— Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? А сіртучина хіба ціла?

І Лемішковський показав латки на обох ліктях.

— Все поїла проклята з’їжа. Швидко й мене з’їсть. А дітей шкода, їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.

— Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на кат зна кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.

— А зроблю я справді так!

— Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.

Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, похожаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.

Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.

— Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що?— питали вони одна в другої.

Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч, торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: «Adiu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; аdiu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири, їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просторі! і господар дуже гостелюбний».

— Що це таке? що де таке за комедія?— зарепетували дами і почали бігати кругом хати.— Чи пак не «зварйовал» він оце зусім? чи не з’їхав з глузду та й не збожеволів він зусім?— Якиме! одчиняй!— кричала Зося,— а то я звелю двері висадити!

— Спробуй! то я вам отутечки усім ребра потрощу,— сказав Яким з кватирки.— Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим— світ на всі чотири вітри.

— Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину!— обізвалась Зося.— Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь,— я… я…

— Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.

Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.

— Що за варваризм! що за вандалізм!— репетувала Теодозя.— У нас, у Варшаві, за це йому б голову стяли. Так обійтись з дамами, викинути з дому серед дня, в очах цілого села, наймичок!

Теодозя підіймала голос все вище і верещала трохи не на все село. А тимчасом Зося лютувала в хаті, наче поранена тигриця, аж голос її лящав на всю оселю.

— Ти лайдак!— верещала вона,— ти п’янюга! Пропив усе наше добро, а тепер збезчестив, ославив мене. Ой моя нене!..— і Зося сікалась до його і совалась, як оса.

— Зосю!— одказував їй Яким спокійно,— де наше добро батьківське, де батьківський дім, сад, комори, млин? Чи не ти ж проциндрила все наше добро, прогайнувала все батьківське надбання, просвистіла всі наші гроші на свої убори, на бали?

Зося замовкла і тільки дивилась на його.

— Чи не ти ж тягала мене по світі з місця на місце? Чи не через тебе я пішов в світи? Через тебе я на службі не заслужив нічого, покинув місце. Чи не ти трохи не пустила мене по миру з торбами? Пустиш ти й дітей. Дивись на мене! І я, і діти носимо лати, а ти все гуляєш, а ти балюєш за чужі стидкі гроші. Ти сором мій, ти опоганила наше чесне ймення Лемішок…

— Ха-ха-ха!— зареготалась Зося, як відьма на Лисій горі.— Ха-ха-ха! Шановне ймення— Лемішок! твого батька-гайдамаки і тебе, достоту такого ж самого! Ха-ха-ха! Чесне ймення— Лемішок! Ха-ха-ха!

— Мій батько казав мені правду. Ти така, як про тебе думав мій батько: ти гультяйка, волоцюга, все залицяєшся, все кохаєшся з волоцюгами, гайнуєш добро, так що діти твої швидко піднімуть тебе на смішки. Посоромилась би сивої коси… Коси сивіють, а ти як була нерозміркована ззамолоду, такою і на старість зісталась; та все липнеш до людей нестачковитих, таких, як і ти сама.