Писання, яке зветься «Видовище мислене»… (1615) - Сторінка 3

Ще відповідаємо на сміховинний виплід бабського богослова або запитувати його будемо, чому безрозсудно говорить: чи розуму позбувся, чи п’яний був, чи об’юродився гаданомудрим, конечним, сліпим і безрозсудним мирським духом, коли так відригав, мовлячи: "Спитає хто втікача в гори, чому біжить від людей, то відповідає словом, яке не має прощення: щоб не притупити, — каже,-добродійства". І далі: "І наскільки ліпше тобі притупленому бути та інших навертати, аніж пробувати на висоті гір і зневажати братів, які гинуть". Питаю тебе, бабський богословцю: чи може притуплений когось навернути, а тим більше, коли він, за Василієм Великим, пристрасний і добродійствами не позначений? Чи не сліпець то сліпого водить — обидва в яму впадуть! Чи не хворий то з хворим однаковим недугом хворіють? Хворий хворого лікувати не може, пристрасний і злостивістю зв’язаний пристрасних і злостивістю зв’язаних розрішати і звільняти аж ніяк не може. Той, хто не був у бою й подвизі ратному і не бачив змагання ратних, як може інших навчити ратних управностей та хитрощів їхньої майстерності? А рать не проти плоті й крові, але проти начал, влад, проти світодержців тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби більше всіх філософій філософська і вправніша. Як же притуплений і не знаючий нічого з усього цього може врозумляти й навертати інших таких же нетямущих? Яке хочеш бачити навернення від притупленого й невченого в багатолітнім пустельнім подвизі інока? Знову-таки й Листвинник⁶ застерігає й нагадує тим, що вийшли зі світу і ще не уздоровлені від усіх мирських звичаїв та злоби, не вірити аж ніяк помислу, що його вкладає диявол, який радить виходити із пустині, щоб відвідати для користі світ, — він-бо є не від бога, а від звабника. Так Листвинник каже: "Далі,-мовить,-пробувай у розумі твердому й нерушному, боголюбний іноче, вийшовши із світу у те тризнище, або боротьбу з лукавими духами та з самим собою до конечного уздоровлення, і хай тебе не привабить і не примусить ані батьківська любов, ані дружня приязнь та пам’ять чи загальна користь, щоб відвідувати чи допомагати комусь, повернувшись у світ". І Ісаак⁷ у слові про відречення світу так само однодумно про це говорить: "Багато хто з лінивих, розслаблених і пристрасних спокусився спасати і підіймати, хоч самі ще не оживотворились і волі від пристрастей не здобули, отож водно із такими, не подолавши їхньої злоби і впавши в пристрасті тих-таки, загинули". Питаю-бо тебе: яка вигода кому, або пожиток, чи користь, чи хвала богу від погибелі й зіпсуття з багатьма? Чи не ліпше, щоб один спасся, аніж загинув із багатьма? Каже-бо Григорій Богослов: "Ліпше богові, коли буде один спасенний, аніж тьма гинучих; ліпше богові, коли буде один оправданий і звільнений, аніж тьма беззаконних, огудників та бого-противних; і ліпше, як сказав господь, щоб з покаяння грішного утішалися отець, і син, і святий дух, і ангели його божії радувалися на небесах, а біси плакали, ніж відпадали б, або погубилися, або зневірювалися, щоб біси веселилися, диявол радувався, а бог був зневажений і оганьблений — і плач буде посланий ангелам". Знай же, байкотворче, що більший пожиток церкві, хвала богу, заступництво родичам і всім взагалі, країні, роду та народу від одного інока, який утік від світу і гніздиться в горах, аніж від того, що з ними у спільному дворі перебуває. А той пожиток показувати виразніше не личить, коли хто в плоті перебуває й подвизі: після закінчення і звершення подвигу бог спасенних відкриє й покаже. Однак можна пізнати й зрозуміти пожиток від інока, який утік з миру в гори й сидить там бога ради й терпить, і через самий зовнішній і світський образ та подобу. Глянь, коли має хто два сини чи хлопці, і один за бажанням розірвав узи домашнього перебування й пішов на службу до царя, який володіє всією землею, щоб бути з ним, співперебувати, бесідувати й заступати та покривати своїх від усіх напастей та бід-докук, які наводяться й наносяться через спокусника від влади. А другий хлопець полюбив, лежачи вдома, теплу піч, хату, смаки різних потрав, до яких звик, дурні зборища, ігрців корчемнолюбних і друзів-сміховальців, і в марноті збавляє весь час життя, любить костирство (гра в кості) та інші біснування та непотребства; чи не ліпше радієш, веселишся і втішаєшся тим, хто біля царя перебуває, аніж домолежнем, який з тобою перебуває і безпожиточно валяється. Так само зрозумій і про боже догодження. Бог більший від короля й царя, ці ж бо тільки владою стоять вище людської природи, а плоттю, й кров’ю, і смертю всім рівні; отож даремно й безрозсудно веселитися тими, котрі тримаються біля земних властей, а тими, котрі при бозі перебувають у молитві, печалитися й огуджувати їх, а не славити. Про це досить.

Тому вже наші руські філософи, не маючи місця для відповіді, де б повернутися і прикрити свою соромоту, огуджують утікачів у гори, знову звертаються до латинських ченців для оборони й починають тим гірським утікачам колоти очі й докоряти тим способом, що латинські ченці вдома, у вітчизні лишаються зі своїми, з ними перебувають у людських стосунках, що своїм допомагають, що учать, що костьол свій боронять, що у суперечках віри загал заступають.